Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Врешті змирився і з цим.

Тієї осені, коли дозріли шикша й лохина, він, користуючись негодою, завдяки якій його ніхто не міг угледіти, повзав попід кущами, збирав смачні, кислуваті ягоди. Вони були поживні й втамовували спрагу й голод. Це дало змогу приберегти мізерні рештки провізії, зокрема, сушені кальмари та умебасі.

Вдень спав, укрившись з головою солом'яною ковдрою, яка через постійні дощі й тумани ніколи не просихала.

Виходити завидна з «лисячої нори» Мукудорі не наважувався, дарма що довкруг було пустельно — безмежний океан і голий острів.

«А що, коли раптом хтось навідається?» — боявся, хоч у цій глушині, на південній околиці суходолу, поки що ніхто не бував.

Ночі повністю належали йому. Роздивившись удень підступи до узбережжя, за яким на мілководді чорніла заповітна скеля, Мукудорі добирався до неї під покровом темряви, не зважаючи на те, що вечоровий приплив заливав рифи і стояла висока вода.

Він уплав добирався через горловину неширокої протоки.

Вода була холодна, і Мукудорі, залишившись у натільній білизні, вимокав до нитки. Його мучив холод. Не попадаючи зуб на зуб, у темряві намацував знайому приступку в скелі, де лежала скринька.

Знову, як і раніше, побожно доторкався до її перламутрової поверхні, відкривав кришку, запускаючи руку всередину.

Скарби були цілі.

Сходив місяць, розхлюпуючи довкола схожу на мідно-червоне литво повінь. Скеля серед океану чорніла химерою. Тінь од неї падала далеко на воду, і Мукудорі охопив жах. Йому привиділося, що то не тінь, а хтось із берега сюди перекинув трап. Він міцніше притиснув до грудей скриньку, ніби її в нього збиралися відібрати.

Коли переляк улігся, знову відкрив кришку, з долоні на долоню пересипаючи прохолодні коштовності.

Покроплені місячним сяйвом, діаманти й рубіни горіли, немов кров. Та це й була чиясь кров, жадібно висмоктана двоногим упирем — полковником Сімурою.

Мокра білизна, прилипнувши до тіла, не просихала; холод судомив кожну клітину.

— За що така кара? — простогнав уголос.

Але, говорячи так, він дурив самого себе, тому що розумів: терпить добровільно через найдорожчий за все на світі скарб.

«Настане час, гірке, як мовиться, буде солодким. Якщо ж доведеться піти на новий злочин, піду, тільки б урятувати коштовності!» — зухвало подумав.

Поки він сидів на скелі, почався відплив, який, ніби велетенський насос, перекачував воду з прибережної мілини в океан. Там, де недавно ще плюскотіли хвилі, зараз витикалися оголені шпичаки рифів.

Мукудорі поклав скриньку в тайник, а сам убрід перейшов на берег. Поки не зовсім розвиднилося, треба неодмінно сховатися.

Кожного разу день для нього починався з того, що він виповзав із нори, перевіряв, скільки за ніч зібралося дощової води. В кущах, за лазом, Мукудорі давно поставив знайдену на узбережжі бочку з-під бензину. Вийшла справжня криниця. От тільки вода в ній була солонувата й тхнула іржею.

Потім готував сніданок. Кам'яними жорнами молов сушену морську капусту й стебла якоїсь м'ясистої острівної трави. Додавав трохи товчених кальмарів або ж в'яленої риби (після нічного відпливу в мілководих ковбанях іноді щастило піймати дві-три рибини, а то й величезного камчатського краба).

Те борошно їв сирим, круто замішуючи водою. Решта мешканців океанського дна — креветки, мідії, трепанги, — що потрапляли до рук, теж ішла в харч.

Отже, він не голодував і міг би так прожити сто років. У рисах обличчя, які й раніше засвідчували невибагливу простакуватість, з'явилося щось хиже, тваринне — дбав Мукудорі лише про шлунок.

Щоки округлилися, вилиці вже не випирали з-під шкіри. Погляд завжди наляканих очей став спокійнішим. Лише часом несподіваний, тривожний блиск виказував приховану занепокоєність і гризоту.

— Як звідси вибратися? Вибратися зі скринькою? — вже вкотре запитував себе.

Останнім часом він почав із собою розмовляти. Власне, то був безкінечний діалог-суперечка між ним, Мукудорі, та його надокучливим внутрішнім голосом. Той голос навіть уві сні не давав спочинку — на кожне його прискіпливе запитання Мукудорі доводилося давати вичерпну відповідь.

Ось і нині, народжений в глибинах таємничої підсвідомості, голос запитав:

— Чого ти ходиш на скелю?

Мукудорі насуплено мовчав.

— Чого, чого! — все ж озвався, передражнюючи непроханого гостя. — Бо тягне туди. Що ж іще, варте уваги, лишилося на цім світі?