П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Наступного дня Валя йшов до школи веселий і радісний. Не було в його душі колишнього страху. І усміхався він упевнено, як ніколи.

Гришка Гонобобель, який завжди, коли Валя проходив, жартома замахувався на нього, а потім повільно опускав руку, усміхаючись: «Не бійсь! Дядя жартує!» — на цей раз лише ковзнув по ньому поглядом і не замахнувся.

Майя Юхимець і Маринка Зозуля вже сиділи за партою і про щось, як завжди, шепотілись.

Побачивши Валю, вони лукаво усміхнулися. І в поглядах їхніх було щось нове.

«Може, все-таки вони бачили?..» — радісно тьохнуло Валине серце.

Ех, як же ж гарно бути небоягузом!..

Валя повільно звів очі на Шурочку:

— Але ви ж певні, ви ж знаєте, що це не я…

— Нічого ми не певні, нічого ми не знаємо, — щиро сказала Шурочка. — Якби знали, не питали б… У тому-то й справа, що не знаємо…

Коли вони одійшли од Валі, Тіна, зітхнувши, сказала:

— Даремно ми його образили… Він вирішив, що ми кепкуємо, насміхаємося… А він не такий поганий хлопець, — Тіна докірливо зирнула на Таю. — Теж іще!.. «У житті так буває»… Агата Крісті!..

— Ну, я ж думала… Я не хотіла, — почервоніла Тая.

— Ну, гаразд, дівчатка, не сваріться, — сказала Шурочка. — Взагалі-то, щоб знайти сумку з такими грошима і не оддати зразу комусь із дорослих, самому понести в міліцію, та ще й не просто, а подзвонити і потім втекти — треба мати характер…

— Звичайно! — підтвердила Тіна.

— Авжеж! — кивнула Тая.

— Ну, тоді це — Дениско! — сказала Наталі.

Дениско Чорногуз

Дениско Чорногуз хлопчик пещений, вихований. Завжди в чистенькій гарній сорочечці, у випрасуваному костюмчику. І зачіска завжди акуратненька — бабуся двічі на місяць водить його у перукарню. Битися він не любив, ніколи не бився, до всіх завжди був люб’язний, ввічливий — і до хлопців і до дівчаток. Ніколи не гасав войовничо подвір’ям з іграшковим автоматом, галасуючи одчайдушно: «Тра-та-та-та-та!» Не вигукував страшним голосом: «Падай! Ти вбитий!» Гарний спокійний хлопчик.

І тому всі у четвертому «А» дуже здивувалися, коли дізналися, що Дениско всерйоз збирається стати десантником. Кадровим військовим.

Адже ще зовсім недавно у першому, другому класі він висловлював інші бажання. У першому класі він хотів буди директором школи. Як Вадим Григорович. Хоча не можна сказати, що це така вже мирна професія.

У другому — науковцем-лінгвістом. Як його тато Вячеслав Іванович. Навіть англійську мову почав вивчати додатково. Понад шкільну програму. З учителькою-репетитором.

І раптом…

Про це у четвертому «А», до речі, ніхто не знав.

Раптом повернувся з армії Денисків сусіда, що живе з ними на одній площадці, Валера Соколенко.

Дениско давно, ще до армії, дружив з ним. Коли Дениско пішов у перший клас, Валера закінчував десятий. У Дениска був перший дзвінок, у Валери — останній.

Валера часто катав його на велосипеді. Садовив на раму, і вони їхали на схили, потім по Петрівській алеї, повз Аскольдову могилу до пам’ятника Невідомому солдатові. Дениско дуже любив ці подорожі. Валера припасував до рами спеціальну подушечку, щоб Денискові було м’яко і зручно. Він тримався руками за кермо і удавав, наче то він веде велосипед.

І в листах, які писав Валера з армії батькам, він завжди передавав Денискові привіти.

Один раз він приїздив у відпустку на кілька днів. То була нагорода за відмінну службу. У хвацькому береті, у спеціальній сорочці з відкладним коміром, з-під якого виднілася тільняшка з голубими, світлішими, ніж у моряків, смугами, Валера виглядав так браво, по-молодечому, що Дениско очей від нього не міг одвести.

І коли в один з днів Валера на годину взяв його з собою у місто, Дениско був щасливий. Валера служив у десантних військах. Нічого більш геройського Дениско навіть уявити собі не міг. Те, що розповідав Валера про службу, скидалося на захоплюючий кінофільм. Стрибки з парашутом, долання водних рубежів, марші-кидки на десятки кілометрів, бої з переважаючими силами супротивника…

— Десантник мусить уміти все, — говорив Валера. — Це воїн-універсал. Парашутист, альпініст, моряк, танкіст, сапер… Немає військової та й мирної справи, яку б не вмів робити десантник. Якщо треба — керуватиме торпедним катером, якщо треба — поведе літак. Один десантник мусить зуміти обеззброїти і знешкодити кількох ворогів… І разом з тим десантник — добра людина. Завжди допоможе, завжди підтримає, ніколи не кине людину в біді…