П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мама так зблідла, що Івасик аж злякався. І поспішив додати:

— Але ж він видужає… Правда ж?.. Я ж видужав.

Всю дорогу додому вони мовчали.

Нагодувавши Івасика, мама обняла його і якось винувато сказала:

— Івасику, синку, я… я мушу провідати Миколу Івановича… Я ж медсестра… Може, я там потрібна… Запалення легенів — це не жарти…

Вона, мабуть, приготувалася до Івасикових заперечень, але він сказав:

— Авжеж… Треба провідати… Тільки… візьми й мене з собою…

Мама з вдячністю глянула на нього і мовчки кивнула. Потім узяла шприц у блискучій металевій коробочці, якісь ампули, і вони пішли.

Двері їм відчинила заплакана Тіна.

Серед кімнати стояла висока чорнява жінка у білому халаті. Вираз обличчя в неї був рішучий і невблаганний.

— Я наполягаю на госпіталізації!.. Ви ж доросла людина. Ви що, хочете лишити свою дочку сиротою?..

Говорила вона голосно, мабуть, голосніше, ніж треба у присутності важкохворого.

Микола Іванович лежав на тахті червоний, з пересохлими губами. Без окулярів обличчя його здавалося дитячим і безпомічним. Але він вперто хитав головою, заперечуючи.

— Що? Що з ним? — прямо з порога спитала Лідія Петрівна.

— Типова пневмонія. Причому двостороння. Треба колоти антибіотики. Через кожні чотири години. І банки, і взагалі догляд… А він категорично відмовляється від госпіталізації. Якби ж хоч була наша патронажна сестра. А то захворіла як на гріх… Скажіть хоч ви йому…

Лідія Петрівна була вже біля хворого, тримала його однією рукою за чоло, другою — за пульс. А він винувато щось шепотів.

— Не хвилюйтесь, — обернулася Івасикова мама до лікаря. — Я медсестра. І укол зроблю, і банки поставлю…

Потім мама з лікаркою півголосом говорили про всі потрібні процедури, а Івасик роздивлявся навколо.

Квартира була невелика, двокімнатна, меблі звичайні, а от стіни… Усі стіни були завішані дитячими малюнками. І кожен в акуратній рамочці. Рамочки робив, звичайно, тато. А малювала, звичайно, Тіна. Найбільше чогось було котів і зайців. Але ті коти й зайці були надзвичайно виразні, кожен із своїм обличчям, своїм характером. Просто талановиті були зайці й коти… І ще — майже на кожному малюнку було сонце — жовте, яскраве, променисте.

Дивлячись на ці сонця, Івасик чогось раптом згадав морозний завірюшний вечір і самотню постать під деревом…

Він глянув на Тіниного тата. Той лежав у жару, безсило одкинувшись на подушку, але в очах, які він короткозоро мружив на його маму, була невтримна дитяча радість.

Івасик раптом відчув, що в серці його нема того ревнивого страху, який був нещодавно, а є лише співчуття і жалість.

Він підійшов до Тіни, яка дивилася заплаканими переляканими очима, і сказав тихо:

— Не переживай, Христю… Раз мама тут, все буде нормально.

І усміхнувся.

Він вперше назвав її Христею, як називав її тільки тато, і сказав не «моя мама», а просто «мама».

Тіна усміхнулася йому крізь сльози.

…У другому класі в них вже було одне прізвище — Яременки: Тіна та Івасик Яременки.

Учні не одразу звикли до цього. Гришка Гонобобель навіть пробував гигикати, а Соня Боборика і Люська Зарічняк — теревенити.

Але Івасик узяв Тіну за руку, став посеред класу і сказав: