П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Патлатий розмахнувся і…

Все сталося так блискавично, що Дениско навіть не встежив, як саме діяв Валера. Бачив тільки, що Валера перехопив руку патлатого, присів, крутнувся, швиргонув його через себе, і патлатий, скрикнувши від болю, полетів у кущі. А Валера вже кинувся на тих двох. І вже другий, збитий з ніг блискавичним прийомом, покотився по схилу. Третій не став чекати своєї черги, а сам стрибонув у кущі і зник.

Брутальна лайка і тріск у кущах почали швидко віддалятися…

Юнак спершу отетеріло озирався, потім пробелькотів:

— Спасибі!.. Спасибі!.. Дякую!..

І кинувся бігти у протилежний від кущів бік.

Вже на бігу обернувся і ще раз крикнув:

— Дякую!.. — і зник під «Чортовим» мостом на шосе.

Валера підняв з землі велосипед, ніяково глянув на Дениска:

— Не кажи тільки дома нікому… Гаразд? Жінки таких речей не розуміють. Особливо мами. Не будемо хвилювати їх. І твою. І мою.

Дениско аж захлинався від захвату…

От Валера!

Ну, Валера!

Оце Валера!..

То ким, скажіть, після цього можна мріяти стать? Лінгвістом?

Не смішіть мене!

Але в четвертому «А» про Валеру Соколенка ніхто нічого не знав.

Дениско був не з балакунів, не любив патякати про свої справи.

Того ж то всі й здивувалися, коли дізналися, що Дениско хоче стати кадровим військовим, десантником.

А дізналися, до речі, теж зовсім випадково.

До Галочки Семенової, що сидить за однією партою з Дениском, приїхали з Ташкента гості. Родина Рахімових — тато, мама і двоє синів — Хамід (у другому класі) і Батир (у четвертому).

Правду кажучи, приїхали вони не до Галочки, а до її батьків. Батьки з родиною Рахімових дружили давно, ще з дідів. Діди Рахімов і Семенов воювали разом, разом лежали в госпіталі і День Перемоги зустріли разом у Берліні. І діти їхні дружили. Коли Ташкент постраждав від землетрусу, Семенови, і старший, і молодший (тоді ще студент), їздили відбудовувати столицю Узбекистану. І отепер Рахімови приїхали до Києва. Правда, не у повному складі. Дома ще лишилося троє дітей. Всього їх у Рахімових було п’ятеро.

Приїхали вони не тільки в гості, а ще й на консультацію до академіка Амосова — у мами Рахімової було хворе серце.

Оскільки батьки займалися такими важливими справами, Хамід і Батир, обоє в однакових тюбетейках, чорняві й мовчазні, поступили під Галоччину опіку. І вона взяла їх з собою на «продльонку». Тим паче, що «продльонка» три години проходила у Ботанічному саду, або, як вони його називали, у Ботаніці.

Позаяк Хамід і Батир були, як уже сказано, мовчазні, спілкуватися з ними було важкувато. Тому десь через півгодини четвертий «А» облишив їх у спокої. І зайнявся своїми звичними справами — грою в м’яча, в класи, стрибанням через резинку тощо. І Галочка, на хвилинку лишивши Хаміда і Батира, щоб зробити «два Буратіно» через резинку, несподівано захопилася і тільки через хвилин двадцять виявила, що вже давно не бачить братів.

— Ой! — зойкнула вона. — А де ж мої узбецькі друзі?

Четвертий «А» розгублено перезирнувся. Ніхто не бачив, куди вони поділися. Кинулися туди-сюди по алеях, по кущах. Узбецьких друзів ніде не було. Не було, до речі, й Дениска.

— Ой! Де ж вони?! — схопилася обома руками за щоки Галочка.

— Уявляєте? Уявляєте? Жах! — і собі приклала руку до щоки Люська Зарічняк.

— Спокійно! — сказав Боцман Вася. — Зараз організуємо пофук. Тільки Марії Дем’янівні — ані звуку.