П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ах ви безсовісні!.. Що ж це ви робите?!. Це ж наші узбецькі друзі! Виходить, вони прилетіли за п’ять тисяч кілометрів, щоб ви отак обливали їх водою?!. Та ми вас!.. Та ми вам!..

Фельдмаршал Лобода отетеріло дивився на неї.

Його воїни одразу ж одпустили бранців і теж розгублено кліпали очима.

Нарешті Володька трохи прийшов до тями.

— Та ну вас!.. Розкричалися… Вже й пограти не можна… Хіба з вами пограєш у якусь людську гру… Ну, кадри!.. Айда, хлопці!.. Ань-ань!.. — але те «ань-ань» вийшло в нього кволеньке, дохлу вате. І під оте дохлувате «ань-ань» військо Лободи зникло у кущах.

Вперше в історії Лободиних війн перемогу над ним було одержано без жодного пострілу.

Старший з узбецьких хлопців, мокрий як хлющ Батир підійшов до такого ж мокрого як хлющ Дениска, зняв свою тюбетейку і надів Денискові на голову.

— О!.. Дениско — справжній батир! Не Батир — батир, не Хамід — батир. А Дениско — батир!

Дениско ніяково здвигнув плечима, а всі здивовано перезирнулися. Усе з’ясувалося пізніше.

Батир і Хамід забрели у кущі. Там на них напало Лободяче військо й захопило у полон. Дениско випадково став свідком цього викрадення. Назирці подався за ними у яр. І там, коли Володька Лобода підняв над головою «водну бомбу», щоб кинути її на Батира й Хаміда, Дениско здійснив десантну операцію. Ззаду накинувся на Володьку, вдарив по «бомбі», «бомба» розірвалася у Володьки над головою… Але… сили були нерівні…

Що було далі, ви знаєте…

Отоді-то вперше й довідалися всі про Денискову мрію стати десантником.

І хоч «десант» перемоги не приніс, усі визнали, що вчинок Дениска заслуговує на високу оцінку. І що мир треба захищати.

І що кадрові військові дуже для цього потрібні. А десантники, може, особливо.

Через два дні на Денисковій парті лежав аркушик із зошита в лінійку, на якому була виведена жирна червона п’ятірка з хвостиком…

Остання п’ятірка з хвостиком

Ні-ні! Йдеться не про Денискову. Денискова була не останньою.

Але почекайте — про ту останню п’ятірку з хвостиком розповімо трохи згодом.

А тепер час познайомитися з Іринархом Івановичем.

Якщо ви його ніколи не бачили, ви собі навіть не уявляєте, що це за людина. Коли він, злегка накульгуючи, заходить у школу, перше враження, що то якийсь професор. Фетровий капелюх з шовковим кантом. Синій костюм-трійка. Сліпучо-біла сорочка, галстук. У руках валізка-дипломат. Якщо до цього додати благородні риси немолодого обличчя, поважну, досить огрядну, але статечну фігуру, то вийде портрет члена-кореспондента Академії наук або художнього керівника столичного театру.

Ще й ім’я, яке зустрічається один раз на кілька мільйонів людей, — Іринарх. Іринарх Іванович.

Але він не професор, не член-кореспондент і не художній керівник театру, Іринарх Іванович — учитель праці.

У майстерні він знімає капелюха, перевдягається у синю спецівку, виймає з дипломата інструменти і починає урок.

Такого вчителя праці, я думаю, немає у жодній школі Радянського Союзу. Є інші, дуже гарні, але такого немає.

Тільки не думайте, будь ласка, що він якийсь дивак, оригінал, як то кажуть, «з привітом».

Нічого дивацького в ньому немає. Хіба, може, те, що він носить інструменти в дипломаті, замість того щоб спокійно залишати їх у шафі майстерні. Але…

— Носить же музикант свою скрипку або віолончель з собою, — усміхається Іринарх Іванович. — І нічого. А для справжньої робочої людини інструмент все одно що для музиканта скрипка… Ну, звичайно, дорогі товаришочки сини й дочки, токарного верстата не понесеш. А от ножівку, терпуг, плоскогубці, молоток, рубанок — завиграшки. Якось звикаєш до свого інструменту. І чужий молоток вже не такий замашний, і чужий рубанок не так стружку зніма…

Ні, немає в Іринархові Івановичу нічого дивного.

Але людина він надзвичайна.

Його уроки праці не лише уроки праці, а й уроки історії нашої країни.