Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А чого б йому не приїхати сюди? — я обвела руками хату.

— Ти здуріла? — мама засміялася. — Мені треба справити на нього гарне враження, а не відлякати.

— Тобі не здається, що це гидко?

— Що саме? — запитала вона.

— Намагатися продати себе подорожче.

Мама знову засміялась і похитала головою.

— Гидко — це жити так, як ми живемо. А жити нормально — це природно й не соромно.

— За будь-яку ціну?

— Усе має свою ціну. Тобі час це зрозуміти. Тому ти припиниш це моралізаторство і просто поїдеш зі мною. Ясно?

— Ясно, — скривилася я. — Що ж тут неясного. І ти йому навіть про мене сказала?

Вона застигла з ножем у руках і картоплиною, яку збиралася чистити.

— Я що, дурна? Звичайно, ні. Він шукає жінку без дітей. Я сказала, що в мене є майже доросла сестра.

Я розреготалася від абсурдності ситуації.

— Сестра?! Він у це повірить? Ми ж зовсім не схожі!

— Це не твоя справа. Краще чисть картоплю, я хочу їсти.

Я взяла в неї ніж.

— Я все одно нікуди не поїду.

— Це ми ще подивимося, — вона розбила два яйця на сковорідку й відвернулася.

Більше ми не розмовляли, їли мовчки. Мама весь час втикала в смартфон і всміхалася. Видно, спілкувалася зі своїм Зігфрідом. Чомусь чоловік із таким ім’ям уявлявся мені великим і огидним, наче жаба. Я подумала, що в нього, мабуть, бородавки на обличчі. Хотіла зазирнути в екран, але мама перевернула телефон, щоб я нічого не побачила. Якби в мене був смартфон, я б теж, напевно, зареєструвалася на тіндері. Хоча ні, я ж неповнолітня. Але кому до цього є діло?

Віддавши Бубликові рештки свого пюре і яєшні, я помила посуд. Мама цим ніколи не заморочувалась. Вона зачинилася в кімнаті та з кимось щебетала. Видно, з ним, із Зігфрідом. Я підійшла до дверей і притулила вухо. Мама говорила з ним ламаною англійською, але слів було не розібрати. Здуріти можна, вона це серйозно! Я похитала головою. Хоча чому дивуватися? Пошук мужика й був головною метою її життя. Під моїми ногами заскрипіла дошка, і я швидко відійшла від дверей. Не вистачало тільки, щоб вона застукала мене за підслуховуванням. Прошмигнула у свою кімнату. Тут було ще прохолодно, хоча стіна, за якою стояла груба, уже нагрілася.

Не вмикаючи світла, лягла на ліжко. Хотілося перетворитися на кицьку, щоб сказати: «У мене лапки, я не можу нічого робити». Але я подумала про маму, про бородавчастого Зігфріда, встала, увімкнула світло й почала робити уроки. Надії, що це допоможе мені звідси вирватися, мало, але хоча б якийсь шанс є. Я навіть дві години просиділа над алгеброю й геометрією — колись-таки Бісектриса мене викличе, і краще бути до цього готовою. Потім витягла з шухлядки чистий зошит — хімія з геометрією і так уже були непристойно худі, — вирвала з нього серединку. Задумалася, що хочу написати батькові сьогодні.

Мама загуркотіла за дверима. Я прикрила аркуш зошитом. Ще зайде без дозволу, як вона завжди робить. Краще напишу листа завтра, коли її не буде вдома. Відхилила штору — надворі було вже зовсім темно. За вікном падав густий лапатий сніг. Я зітхнула. За ніч навалить стільки, що до школи не долізеш. Доведеться виходити раніше. На годиннику зараз шоста вечора. Надвір іти не хотілося — без собаки там робити нічого, не самій же з собою в сніжки грати. Уроки дороблені, телевізор дивитися не було бажання. Зайняти себе відверто нічим. Дістала шкільний підручник з англійської і розгорнула навмання — вирішила повчити слова. Стюардеси повинні знати англійську мову, а я хоча б зроблю вигляд, що йду в напрямку мети.

За кілька хвилин зазирнула мама. Усе-таки добре, що я не почала писати — не довелося шифруватися з листом.

— Що ти робиш?

— Учу англійську. Треба ж мені якось спілкуватися з твоїм Зігфрідом, — в’їдливо відповіла я.

Вона закотила очі під лоба і гримнула дверима.

Я всміхнулась і знову занурилася у світ неправильних дієслів.

А зранку був шок: хаба баби Віри згоріла. Вигоріло все всередині, залишилися одні стіни. Мама сказала, що пожежна машина не доїхала — через сніг. А ще тому, що в нас війна. Сюди ще вночі позбігалися всі сусіди, і я здивувалась, як не почула шуму й і не побачила заграви з вікна. Я прибігла, щойно мама повідомила мені новину. Баба Віра ледве встигла вискочити. Вона стояла біля цегляного кістяка хати, що димівся, — маленька, згорблена, самотня, у своїй незмінній дутій куртці з чужого плеча — і плакала. Я не могла змусити себе підійти ближче, сказати щось, якось втішити. Зробити те, що вона завжди робила для мене. Сніг сипався на її непокриту сиву голову, і я подумала, що дотепер не бачила бабу Віру без хустки.

— Офігіти, скажи? — почувся позаду Дімчин голос.

Я озирнулася. Він стояв за мною — у спортивках із витягнутими колінами, у розхристаній куртці поверх вицвілої синьої футболки. Його волосся теж було пересипане снігом.