Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я хотіла закотити очі під лоба, але стрималася. Звісно ж, вона думає, що всі хочуть її помацати.

— І? — сказала я, запитально вигнувши брову.

Що вона від мене хоче?

— Просто хотіла тобі сказати, що ти молодець. Придурків треба ставити на місце, — Віолетта підморгнула й показала мені «лайк».

Це щось точно в лісі здохло! Кілька років тому ми з Віолеттою ледь не побилися — я вже навіть забула причину тієї сварки,—і вона зі злості назвала мене «чорною шльондрою», яку моя мати, така ж шльондра, як я, десь нагуляла. Пам’ятаю, як я тоді розревілася просто перед нею. Тоді вона мене перемогла. Принизила. Після того випадку навіть ті однокласники, що ставилися до мене нормально, уникали спілкування. Я цього не забула. І от тепер вона стоїть переді мною й підморгує.

Я розтягнула губи в посмішці, хоча було геть невесело.

— Я зрозуміла.

Продзеленчав дзвінок, урятувавши мене від необхідності щось говорити далі. Я йшла до класу слідом за Віолеттою і думала, що треба було її послати нахрін. Помститися за минулі образи. Але я цього не зробила. Чому? Мабуть тому, що боялася нової хвилі хейту.

На порозі зіткнулася з Бісектрисою. Вичавила із себе тихе «Добрий день». Вона глянула на мене своїми густо підведеними очима й нічого не відповіла. Я згадала, що геометрію на сьогодні не зробила. У горлі в мене одразу пересохло. Пройшла на своє місце і втиснулася в стілець, намагаючись стати якомога непомітнішою. Блін, ще й підручник забула! Дімка, мабуть, зауважив мій страх і підсунув свою книжку ближче до мене. Але хвилювалась я дарма — Бісектриса знову зробила вигляд, ніби мене немає. Вона навіть дивилася на інших крізь мене. Так, наче я порожнє місце. Не можу сказати, що мене це не влаштовувало, але було дивно. Усе-таки за рік я звикла до щотижневих математичних екзекуцій.

Коли урок закінчився і Бісектриса вийшла, Дімка нахилився до мене.

— Пр-р-рикол. Здається, вона боїться тебе викликати.

— Ага, може, думає, що наступного разу я помру? — гмикнула я.

— Уявив це, — Дімка розреготався.

— Ага, дуже смішно, — я зробила вигляд, що образилася.

Коли стільки років живеш поряд зі смертю, починаєш сприймати її як належне.

— Ну, зате ж пр-рофіт який! — не вгавав він. — Може, мені зр-робити вигляд, що я епілептик? Викличе мене наступного р-разу до дошки, а я — бумц! — і почну смикатись.

— Діма, ти придурок, — серйозно сказала я. — Я бачила епілептиків. І це ніфіга не смішно.

Він знизав плечима й відвернувся. Іноді Дімка мене дивував. Нормальний-нормальний, а потім раз — і поводиться так, як інші пацани в класі. Ну, тобто як класичні придурки, які говорять матами, заграють до дівчат і курять за туалетом. Пубертатний період, як казала наша біологічка. Цікаво, вона жива чи ні? Якби померла, про це, мабуть, усі б уже знали. Значить, жива.

Після уроків пішла додому сама. Дімка чергував у класі. Правду кажучи, навіть якби не чергував, я б швиденько звалила першою, не чекаючи його. Хотілося побути наодинці. Зі мною таке часто. Мабуть, я забагато думаю і замало спілкуюся з людьми. Але хіба це не від того, що вони самі не хочуть зі мною спілкуватися?..

Сніг рипів під ногами, коли я йшла вже протоптаною після вчорашнього снігопаду стежкою. Навколо — ні душі. Я подумала про те, наскільки більше людей жило тут до війни. Навіть у нашому класі залишилося 20 із 35. Решта виїхали. Жодного сліду обабіч стежки. Усі бояться з неї сходити. Лише Сніжок не боявся. І не знав, що може трапитися. Дурний собака! Від думки про нього очі защипало. З носа потекло. Я витерлася рукою й помітила, що то кров. Чорт! Набрала снігу в пригорщу, приклала до носа, задерши голову. Мабуть, це через те, що перехвилювалася сьогодні. Та й учора. Я стояла й дивилась, як швидко пливуть небом хмари. Пливуть кудись далеко, в інші міста і країни. Тільки чому вони будуть там, а я залишуся тут? Я викинула забарвлену кров’ю сніжку й пішла додому.

Коли прочинила хвіртку, знову подумала про Сніжка — і серце кольнуло. Не плакати. Тільки не плакати. Бублик нявкав і крутився під ногами. Я відчинила двері і впустила його в хату, хоча там також було холодно. Він скочив на лежанку, я засміялася. Зняла шкільну куртку, щоб не забруднити цього разу, вдягла домашню, сходила по дрова й розтопила.

— Зараз зігрієшся, — сказала коту.

Сама присіла перед грубою, дивлячись на вогонь. Він зігріє Бублика. Зігріє мене.

Гримнули двері, у сінях зашаруділо. Я навіть не встигла злякатися, що забула заперти двері й сюди зайшов хтось чужий, як на порозі вже стояла мама.

— Ти чого не замкнулася? — гримнула на мене, знімаючи куртку.

Я встала і знизала плечима.

— Забула.

Вона роззулася і, мугикаючи якусь мелодію, пішла в кімнату.

— А чого ти так рано? — спитала їй у спину.

— Жодної людини зранку, набридло там стирчати, — крикнула мама у відповідь. — Маршрутку довго чекати, я на таксі приїхала.