Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І тут я зробила те, чого сама від себе не очікувала.

Лясь.

І моя п’ятірня проявилась на його щоці червоним відбитком.

Романюк завмер, намагаючись зрозуміти, що сталося. Хтось зареготав. З-за спини посипалися репліки:

— Ого, Сєрж, у тебе любов з Єфремовою? Вона тобі вже дала? Діти на неї будуть схожі?

Тепер реготав майже весь клас. Обличчя Романюка стало бордовим. Він заніс над моєю головою кулак, але чомусь не вдарив.

— Ну, давай, ти ж хочеш, бий! — крикнула я, відчуваючи жар, що йшов від лиця.

Задзеленчав дзвінок. Романюк ще мить повагався й опустив руку.

— Дуже ти мені потрібна, бруднитись тільки.

Він розвернувся й пішов на своє місце. Його супроводжували смішки. Я приклала руки до обличчя. Хтось штовхнув мене в спину.

— Єфремова, вали на свою парту, вже укрмова починається.

Справді, на порозі стояла директорка. Однокласники кинулися до своїх місць, загуркотіли стільцями, лише я стояла біля чужої парти.

— Лілю, урок почався, тобі особливе запрошення треба? — кинула мені директорка, пропливаючи повз дошку. Після того випадку вона чомусь стала називати мене по імені, хоча раніше, як усі вчителі, обмежувалась прізвищем.

Я попрямувала на своє місце, намагаючись триматися гордо й незалежно. Не вистачало показати, яке торнадо зі страху та гніву щойно вирувало в мене всередині. Сіла, тримаючи спину рівно. Відчула на собі Дімчин погляд. Директорка почала щось бурмотіти. Кров досі стугоніла в голові, через що до мене долітали лише уривки її слів:

— ...підручник на сторінці 88... складносурядне речення... на дошці...

По тому, що Дімка відсунув стілець, я здогадалась, що викликали його. Я намагалася вслухатися в слова, які вилітали з рота директорки, чи бодай переписати в зошит те, що Дімка шкрябав на дошці. Але замість мозку в моїй голові чомусь опинилася вата, і я здалася, почавши просто виводити в зошиті ручкою хвилясті криві, схожі на ті, які виписують у медичних довідках лікарі. З тією лише відмінністю, що мої кривулі зовсім нічого не означали.

Загуркотів стілець. Дімка сів на місце. Я глянула на нього— його обличчя було червоним. Перевівши подих, він нахилився до мене й прошепотів:

— Ти в пор-р-рядку?

Я кивнула.

— Кр-руто ти його, — Дімка всміхнувся.

Зненацька я помітила, що в нього не лише неймовірно блакитні очі, а й непристойно довгі вії.

— Він тупий придурок, — схилившись над зошитом, прошепотіла у відповідь. — Набридло терпіти.

Дімка закивав головою, мовляв, розумію. Звісно, розуміє. У нашому класі хейтять лише мене і його. Директриса продовжувала бубніти нову тему. Я вткнулася в зошит, намагаючись зосередитися на її словах. Дімка зітхнув поряд. Я не повернула до нього голови.

На перерві перед геометрією вийшла в коридор. Не хотіла залишатися в класі і слухати, як вони наді мною підсміюються. Відійшла в дальній кінець до вікна, притулилася лобом до холодного скла. За спиною почула сміх і одразу його впізнала. Віолетта. Староста. Найпопулярніша дівчина в класі. Вважає себе нереально вродливою. Правду кажучи, так і є. Блондинка з блакитними очима. Хоча в Дімки очі все ж красивіші.

Я озирнулась. Віолетта з парочкою своїх подруг щось обговорювали, поглядаючи на мене. Перемивають мені кістки. Ну й нехай. Удаватиму, що не помічаю їх.

— А ти нормально його двинула, — почула позаду себе.

Я озирнулась. Це вона мені?

Віолетта стояла майже впритул біля мене. Я помітила, що зблизька її шкіра зовсім неідеальна, щедро намащена тоналкою. Хоча вміння фарбуватися в неї не відбереш — стрілки, туш, помада. Навіть легкий запах парфумів, щось квітково-ягідне. Усе те, чим користуються популярні дівчата й не користуюся я. А ще в неї, здається, небідні батьки. Цікаво, чому вони тоді лишилися тут?

— Дістав просто, — спокійно відповіла я, дивлячись їй в очі.

— Ага, він придурок, — гмикнула Віолетта. — Недавно хотів мене помацати, козел.