Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона зачинила за собою двері.

Тепер темряву порушувала лише вузька жовта смужка що пробивалася з-під дверей.

Мама загримала посудом.

Ясно.

Усе ясно.

Я вкрилася з головою й заплющила очі.

Монстри живуть поруч.

У школу наступного дня йти довелося. Інакше мама влаштувала б мені скандал. Це боляче, коли твою матір не хвилює, що з тобою, захворіла ти чи ні. Чесно кажучи, я рідко хворію. Мабуть, саме через те, що ніхто про мене не піклуватиметься, поки нездужаю. А лежати самій із температурою неприкольно. Тому я попленталася до школи, незважаючи на невиконану геометрію та можливий гнів Бісектриси. Дорогою думала про Сніжка. Уже без сліз, навіщо оплакувати того, кого вже оплакала. Мабуть, треба було б його поховати. Але це неможливо. У нас тут досі людей знаходять, які кілька місяців чи навіть років так лежали, а то якийсь собака.

Від думки про трупи мене пересмикнуло. Я боюся мертвих. Кілька років тому бачила мертвою Клюшку, нашу попередню математичку. Її вбило просто на городі, а він межує з нашим. І коли все стихло і її знайшли, я також навіщось туди побігла. Краще б я того не бачила. Рік не могла спати без світла. Мама сердилась і говорила, що я сама за нього платитиму. Правда, тоді ми часто сиділи без електрики, і я засинала з каганцем, щоб знову не бачити пошматоване тіло Людмили Робертівни. Мама кричала, що я так спалю будинок разом із нею. Цікаво, що при світлі образ мертвої Клюшки в голові не з’являвся. Усе-таки людський мозок — дивна штука. Тепер я знову можу спати в темряві, хоча світло вже є постійно. Час притупляє навіть найжахливіші враження. Навіть коли ти бачила смерть.

Дімка звично сидів на своєму місці. Він не любить запізнюватися. Ми скільки разів домовлялися ходити до школи разом і стільки ж разів він психував, коли я запізнювалась. Насправді я не запізнювалась, то він приходив дуже завчасно.

— Привіт, — буркнула я, кинувши рюкзак на стілець.

— Пр-р-р-ривіт, — він розплився в дурнуватій усмішці.

Ну от нащо йому такі гарні очі?!

— Що тут, питали про мене вчора? — вимовила, знімаючи куртку.

Я б хотіла, щоб у мене були такі неймовірно блакитні очі.

І така біла шкіра.

— Та, піднявся трохи кіпіш, кер-р-рівничка дзвонила твоїй мамі. Питала мене, де ти, а я хезе, — він розвів руками. — А чого ти не пр-рийшла?

— Сніжок підірвався, — буденним тоном сказала я. — Не хотіла, щоб мене ці, — обвела поглядом однокласників, — бачили такою.

Дімка присвиснув.

— Нічого собі...

— Уже в нормі, — відмахнулась від нього й пішла повісити куртку.

Біля вішака на мене налетів Романюк. Високий здоровий пацан, але дурний, як пробка. Я його побоювалась, хоч намагалася цього не показувати, — тоді б мене зачмирили остаточно.

— Дивись, куди преш, мавпо! — гаркнув він на мене.

— Сам дивись! — огризнулася я.

Він штовхнув мене боком — та так, що я відлетіла до парти й боляче вдарилася.

— Придурок... — прошепотіла я.

— Що ти сказала?

Він підійшов і навис наді мною. Я бачила його немите волосся та прищі на обличчі. Якщо він нахилиться ближче, мене знудить.

Схопив мене за плечі.

— Що ти сказала?