Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Уяви собі, що ми персонажі американського фільму-вестерну. Найбільша жертва, яку я погодився б принести навіть задля друга, — це одержати кулю в плече.

— Так, на щось більше ти нездатний, — погодився Корсо.

— Це не так і важливо, зрештою, — ла Понте неуважно розглянувся навсібіч. — Я маю покупця на «Персилеса».

— Тоді купи мені ще одну канью. У рахунок твоїх комісійних.

Вони були давні друзі. Обидва любили пиво з густою високою піною і джин «Болс», розлитий у пляшки з темної глини. Але найбільше вони любили антикварні книжки та аукціони, що відбувалися в старому Мадриді. Познайомилися вони багато років тому, коли Корсо гасав по книгарнях, що спеціалізувалися на іспанських авторах за дорученням одного клієнта, зацікавленого в уявній «Селестині», яку хтось процитував із видання, що передувало відомому 1499 року.[7] Ла Понте не мав цієї книжки, він навіть не чув, щоб говорили про неї. Але він володів виданням «Словника бібліографічних раритетів та неймовірностей» Хуліо Ольєро, де про неї згадувалося. З бесіди про книжки між ними виникла певна прихильність, скріплена, коли ла Понте почепив замок на свою крамницю і вони подалися в бар Макарової, де вони наговорилися про хромолітографії Мелвілла, на борту чийого «Пекода» маленький Понте перебував, коли втікав від Асоріна. «Називай мене Ісмаїлом», — сказав він, коли вони допили третю пляшку «Болса» до сухого дна. І Корсо став називати його Ісмаїлом, крім того, цитуючи на його честь епізод, коли виковували гарпун для Ахава:

«Були зроблені три надрізи в поганській плоті, й так був загартований гарпун для білого кита.»

Початок знайомства був належно обмитий, і ла Понте навіть перестав витріщатися на дівчат, які заходили в бар та виходили з бару, щоб заприсягтися Корсо у вічній дружбі. У душі він був хлопцем дещо наївним — попри войовничий цинізм і непривабливе ремесло торговця стародруками — і він навіть не підозрював, що його новий друг у погнутих окулярах робить витончений обхідний маневр: роздивившись його полиці, він помітив там двійко томів, про які тепер хотів поговорити. Але не випадало сумніватися в тому, що ла Понте зі своєю рудою, кучерявою бородою, лагідними, як у Біллі Бада,[8] очима та його не здійсненими мріями стати китобоєм, пробудив симпатію в Корсо. До того ж він знав напам'ять імена всіх членів екіпажу «Пекода» — Ахав, Стаб, Старбак, Фласк, Перт, Парсі, Квінкег, Тастгеґо, Деґґу — знав назви всіх кораблів, згаданих у «Мові Діку» — «Гоні», «Таун-Го», «Джеробоум», «Юнґфрау», «Бутон де Роуз», «Солтеро», «Делейте», «Ракел» — а крім того, досконало знав, це було найвищим випробуванням, що таке сіра амбра. Вони говорили про книжки й про китів. І так тієї ночі було засновано Братство Гарпунерів Нантакета з генеральним секретарем Флавіо ла Понте, скарбником Лукасом Корсо і з його єдиним членом та матір'ю-покровителькою Макаровою, яка не взяла з них плату за останню пляшку джину, що її вона розпила разом із ними.

— Я їду в Париж, — сказав Корсо, дивлячись у дзеркало на товсту жінку, яка кожні п'ятнадцять секунд запихала монету в щілину грального автомата, ніби заворожена примітивною музикою та миготінням кольорової реклами фруктів і дзвіночків, вона стовбичила там нерухомо й рухалася лише її рука, що стискала важіль автомата й, либонь, стискатиме його до кінця віків. — Там я займуся й твоїм «Анжуйським вином».

Він побачив, як його друг поморщився, краєчком ока спостерігаючи за грою товстухи. Париж означав зайві витрати й зайві ускладнення. Ла Понте був книгарем скромним і скупим.

— Ти ж знаєш, я не можу собі цього дозволити.

Корсо повільно спорожнив свій кухоль.

— Зможеш, — сказав він, витягуючи з кишені кілька монет, щоб заплатити за випивку. — Я поїду туди в іншій справі.

— В іншій справі? — перепитав ла Понте, поглянувши на нього з інтересом.

Макарова поставила на прилавок ще два кухлі з пивом. Вона була висока, руда й сорокарічна, з коротко підстриженим волоссям і кільцем в одному вусі, пам'яттю про ті часи, коли вона плавала на борту російського риболовного корабля. Вона носила вузькі штани й сорочку з короткими до пліч рукавами, і її напрочуд сильні біцепси були не єдиною чоловічою ознакою, яку в ній можна було помітити. У куточку рота в неї завжди стриміла запалена сигарета, поки й гасла там. Своїм балтійським виглядом і чоловічою ходою вона нагадувала слюсаря одного з ленінградських заводів.

— Я прочитала книжку, — сказала вона Корсо. Поки вона говорила, попіл від сигарети сипався на її вогку сорочку. — Ця Боварі поводилася, як справжня ідіотка.

— Я радий, що ти відразу вловила суть.

Макарова витерла прилавок ганчіркою. З протилежного кінця кімнати, працюючи за касою, за нею спостерігала Зізі, цілковита протилежність Макаровій: набагато молодша, менша за розмірами й не така ревнива. Іноді перед самим закриттям вони напивалися й влаштовували бійку на очах у відвідувачів, які, проте, були своїми людьми. Якось, після однієї з таких сутичок і з підбитим оком, Зізі втекла, розлютована й сповнена бажання помститися. Доки вона не повернулася через три дні, сльози Макарової безперервно капали в кухлі з пивом. Того вечора бар зачинився рано, і їх бачили в під'їздах будинків, де вони стояли, обійнявшись нижче талії, ніби двоє закоханих.

— Він їде в Париж, — ла Понте показав на Корсо кивком голови. — У нього в рукаві захований туз.

Макарова зібрала порожні кухлі, дивлячись на Корсо крізь дим своєї сигарети.

— Він завжди має щось заховане, — сказала вона горловим, без емоцій, голосом. — Хоч би де він був.

Вона віднесла порожні кухлі в мийку й пішла обслуговувати інших клієнтів, хитаючи квадратними плечима. Корсо був єдиним чоловічим екземпляром, який уникав її зневажливого ставлення до протилежної статі, й вона мала звичай прощати йому, коли він не міг оплатити чергову чарку. Навіть Зізі ставилася до нього цілком терпимо. Якось, коли Макарова була затримана за те, що розбила писок поліцейському під час демонстрації геїв і лесбіянок, Зізі чекала її протягом усієї ночі, сидячи на лаві перед комісаріатом. Корсо склав їй товариство з пляшкою джину та келишками, але спершу використав свої зв'язки в поліції, щоб полегшити справу. Ця історія розбудила в ла Понте почуття абсурдної ревності.

— Чому в Париж? — запитав він, хоч його увага була зосереджена в іншому місці.

Його лівий лікоть уперся в щось чарівно м'яке. Він був у захваті, коли відкрив, що його сусідка по прилавку молода руда дівчина з величезними цицьками.

Корсо надпив ще порцію пива.

— Я також поїду до Синтри, в Португалію, — провадив він, поглядаючи на товстуху біля грального автомата. Захоплена грою, вона саме давала банкноту Зізі, щоб та розміняла її на монети. — Я виконую доручення Варо Борха.

Він почув, як його друг свиснув крізь зуби. Варо Борха — найвпливовіший книгар країни. Його каталог був відкритим і найвищої якості, а до того ж він мав солідну репутацію бібліофіла, котрий не заощаджував свої витрати. Приголомшений, ла Понте попросив ще пива й більше подробиць, зі своїм виглядом невігласа, чиє обличчя завжди жадібно спалахує, коли він чує слово «книжка». Хоч він чоловік жадібний та боягузливий, але в його характері не було заздрощів, крім тих випадків, коли йшлося про вродливу жінку, яку б можна загарпунити. У своїй професії він задовольнявся тим, що вмів заробити непогані гроші з малим ризиком, проте почував глибоку повагу до роботи й клієнтури свого друга.

— Ти чув про «Дев'ять Дверей»?

Книгар, який повільно нишпорив у кишенях, вочевидь чекаючи, коли Корсо заплатить і за цю випивку, й готувався обернутись і ліпше роздивитися свою пишну сусідку, здавалося, на мить забув про все це. Він застиг із роззявленим ротом.