Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— На своєму власному, — сказала Макарова. — Корсо завжди перебуває на своєму боці.

Але цієї миті, на превеликий для себе смуток, ла Понте побачив, що дівчина з пишним бюстом пішла геть, узявши під руку елегантного суб'єкта з ходою франта. Корсо й далі дивився на товстуху біля грального автомата. Витративши свою останню монету, вона сиділа, глибоко засмучена, опустивши руки. Біля важелів і кнопок її замінив високий і смуглявий індивід. Він мав чорні густі вуса й шрам на обличчі. Його вигляд пробудив у Корсо знайомий миттєвий спогад, який промайнув, не конкретизувавшись. Товстуха в розпачі дивилася, як автомат випльовував новому гравцеві майже безперервну низку монет.

Макарова запросила Корсо випити безкоштовно останній кухоль пива. Цього разу ла Понте мусив заплатити за свою випивку власні гроші.

II. Рука мерця

Міледі всміхнулася, й д'Артаньян відчув,

що готовий продати душу за цю усмішку.

«Три мушкетери».

А. Дюма

Існують вдови невтішні і вдови, яких захоче втішити будь-який чоловік. Ліана Тайлефер, безперечно, належала до другої категорії. Вона була висока й русява, з білою шкірою і млявими рухами. Це був тип жінки, якій потрібна вічність для того, щоб дістати сигарету й видихнути перший клубок диму, й вона це робить, дивлячись у вічі співрозмовнику-чоловікові зі спокійним апломбом, якому сприяють її певна схожість на Кім Новак,[12] щедрі анатомічні форми, майже занадто щедрі, й банківський рахунок, що дістався їй як єдиній спадкоємиці покійного видавця Тайлефера, власника фірми, щодо якої слово «платоспроможна» звучить як боязкий евфемізм. Дивовижно, яку купу грошей можна заробити, видаючи книги з кулінарії, наприклад «Тисяча найкращих десертів Ламанчі» або класичний твір «Секрети барбекю», п'ятнадцять видань якого розійшлися вмить.

Помешкання вдови розташувалося у старовинному палаці, який колись належав маркізу де лос Алумбресу, а потім був перебудований на розкішні апартаменти. Що ж до оздоблення, то на смак його власників, схоже, впливали брак часу й надмір грошей. Бо як інакше можна було пояснити присутність порцеляни з Льядро — Лукас Корсо відразу впізнав у ній відому дівчинку із селезнем — на одній полиці із саксонськими пастушками, задля яких, поза всяким сумнівом, будь-який доскіпливий антиквар душу витряс би з небіжчика Енріке Тайлефера або його сеньйори. Був тут письмовий стіл, мабуть, від фірми «Бідермаєр», й фортепіано «Стейнвуд» біля дуже дорогого східного килима. Стояла тут також величезна канапа, обтягнута білою шкірою, на якій Ліана Тайлефер у будь-яку мить могла схрестити свої напрочуд гарні ноги, що їх чорна спідниця, адекватна для жалобного вбрання, відкривала лише на долоню вище колін у сидячій позі, але дозволяла вгадувати любострасні лінії, що повзли нагору до тіні й таємниці, — розповідав Лукас Корсо згодом, коли згадував про цю сцену. Тут треба уточнити, що коментарем Корсо нехтувати не слід, бо він лише на вигляд належав до одного з тих недорікуватих суб'єктів, якого легко уявити, що він живе зі старою матір'ю, яка плете панчохи, а по неділях приносить синові в ліжко філіжанку гарячого шоколаду. Ми часто бачимо в кіно, як такий син сам-один іде за домовиною під дощем із почервонілими очима й белькоче одне тільки слово «мамо!» з невтішним горем покинутого сироти. Але Корсо не був покинутий у своєму житті. Він також не мав матері. І той, хто з ним знайомився ближче, зрештою запитував себе, а чи мав він її бодай коли-небудь.

— Мені прикро турбувати вас за таких обставин, — сказав Корсо.

Він сидів перед вдовою в накинутому плащі й парусиновою сумкою на колінах. Він сидів випростаний на краєчку стільця, тоді як очі Ліани Тайлефер — сталево-сині, великі й холодні — роздивлялися його згори вниз, намагаючись помістити його в одну з відомих їй чоловічих категорій. Корсо розумів, які труднощі намагалася подолати вдова, й дав їй змогу роздивлятися себе, не намагаючись створити якесь певне враження. Він знав, як відбувається цей процес, і знав, що в ці хвилини його акції на біржі цінностей «Тайлефер, вдова» падають. Це обмежувало його шанси зневажливою цікавістю, крім того, йому вже довелося чекати десять хвилин у вітальні, воюючи зі служницею, яка прийняла його за набридливого торговця й хотіла виставити за двері. Але тепер вдова раз у раз позирала на теку, яку Корсо дістав із сумки, й справи почали змінюватися. Щодо нього, то він намагався витримувати крізь свої погнуті окуляри погляд Ліани Тайлефер, намагаючись пропливти між двома ревучими підводними скелями — Сцилли та Харибди: Корсо був начитаний. До того ж він бачив перед собою справжню географічну мапу, де півднем були ноги й талія, а північчю — спокусливо обтягнутий светром із чорної ангорської вовни бюст.

— Нам би дуже допомогло, — заговорив він нарешті про свою справу, якби ми знали, чи знайомі ви з цим рукописом.

Він поклав теку до її рук й, роблячи так, неумисне доторкнувся пальців із довгими нігтями, покритих криваво-червоним лаком. Чи, можливо, пальці доторкнулися до нього. Байдуже, як це сталося, але відбувся легенький контакт, який показав, що акції Корсо почали підніматися; тож він не міг не виявити збентеження, відгорнувши з лоба волосся з притаманною йому незграбністю, аби дати їй зрозуміти, що зваблювати вродливих вдів — не його спеціальність. Тепер сталево-сині очі дивилися не на теку, а на нього, й у них з'явилися іскри цікавості.

— Чому я мала бути з ним знайомою? — запитала вдова.

Голос її прозвучав глухо й трохи хрипко. Либонь, вона погано спала вночі. Вона ще не витягла жодну сторінку з пластикової упаковки й не відривала погляду від Корсо, ніби хотіла почути від нього щось іще, перш ніж задовольнити свою цікавість, відкривши теку. Корсо приладнав свої окуляри на кінчику носа й зробив поважний жест, що відповідав обставинам. Поки що відбувалася суто формальна частина візиту, тому свою коронну кролячу усмішку він приберігав до відповіднішого часу.

— Донедавна цей рукопис належав вашому чоловікові, — він на мить завагався, перш ніж закінчити фразу. — Царство йому небесне.

Вона повільно кивнула головою, так ніби це все прояснювало, й відкрила теку. Корсо дивився через її плече на стіну. Там між оригіналом Тапієса^[13] і ще однією олійною картиною з нерозбірливим підписом висів дитячий малюнок із яскравими кольорами: «Ліана Ласаука. Курс 1970-71». Корсо, либонь, розчулився б, якби квіти, дівчатка у вишиванках та з білявими косами витискали в нього сльози, але він не належав до цієї категорії чоловіків. Тому він байдуже перевів погляд на іншу рамку, меншу й срібну, де покійний видавець Енріке Тайлефер С. А. із золотим келихом для дегустації на шиї та у фартусі, який робив його схожим на масона, усміхався в об'єктив; у правій руці він тримав розкритою одну зі своїх найпопулярніших кулінарних книг, а в лівій піднімав таріль із поросям, яке намірявся приготувати по-сеговійському. Він здавався щасливим і пузатим, радий-радісінький, що зараз посадить у піч смачне порося. Корсо подумав, що його передчасний відхід зі сцени життя принаймні звільнив його від численних проблем, пов'язаних із холестерином і сечовою кислотою. Він також себе запитав із суто професійною цікавістю, до яких хитрощів удавалася Ліана Тайлефер, коли хотіла спізнати оргазм у сексуальній грі зі своїм чоловіком. Саме з цією думкою він знову подивився на ноги та бюст удови, але до певного висновку не дійшов. Однак вона здалася йому надто жінкою, щоб задовольнитися молочним поросям.

— Це Дюма, — сказала вона, й Корсо відразу стрепенувся, мобілізувавши свою увагу. Ліана Тайлефер постукала своїми фарбованими нігтями по пластикових обгортках, які захищали сторінки. — Це знаменитий розділ. Звичайно, я з ним знайома, — вона нахилила голову, й волосся впало їй на обличчя. Крізь цю біляву завісу вона з підозрою подивилася на свого гостя. — …Як цей рукопис опинився у вас?

— Ваш чоловік його продав. Я хочу з'ясувати, чи це оригінал.

Вдова стенула плечима.

— Наскільки мені відомо, він автентичний, — вона глибоко зітхнула, повертаючи рукопис. — Продав, кажете?.. Дивно… — Вона на мить замислилася. — Енріке дуже цінував ці папери.

— Можливо, ви пригадаєте, де він їх добував?

— Не можу вам сказати. Гадаю, хтось їх йому дарував.