Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Його погляд ковзав вестибюлем. Потім він кивнув головою.

— Саме в нього.

Ми помовчали, обоє. Корсо стенув плечима, і я дуже добре знав чому. Причину можна було знайти на сторінках будь-якої газети. Енріке Тайлефер помер тиждень тому. Його знайшли повішеним у салоні його ж будинку. Шовковий зашморг охоплював йому шию, а ноги висіли в повітрі над розкритою книжкою і розбитим порцеляновим глеком.

Через якийсь час, коли все закінчилося, Корсо погодився розповісти мені, як ця історія відбувалася далі. Тож тепер я з певною точністю можу відтворити навіть ті події, в яких я сам не брав участі, й розповісти про те, як були пов'язані між собою обставини, що призвели до фатального кінця й розв'язання загадки навколо клубу Дюма. Завдяки відвертості мисливця за стародруками я можу зіграти в цій історії роль доктора Вотсона й розповісти вам, що наступний акт розпочався через годину після нашої зустрічі в барі Макарової. Флавіо ла Понте, обтрушуючись від води, став біля бару поруч із Корсо й попросив налити йому каньї, поки він переведе дух. Потім він скинув поглядом на вулицю, сердитий і задоволений, як чоловік, якому пощастило вислизнути з-під куль. Дощ лив із біблійною люттю.

— Комерційна установа «Арменґаль і сини. Давні книжки та бібліографічні цікавинки» хоче подати на тебе до суду, — сказав він, пригладжуючи руду й забризкану пивом біля рота бороду. — Щойно вони зателефонували своєму адвокату.

— У чому вони мене звинувачують? — запитав Корсо.

— У тому, що ти обдурив одну старушенцію й пограбував її бібліотеку. Вони присягаються, що вона пообіцяла ті книжки їм.

— Спати треба менше.

— Я їм це сказав, але вони розлютовані. Коли вони прийшли по свої книжки, то «Персилес» і «Королівське право Кастилії»[5] вже поміняли власника. Крім того, ти оцінив решту книжок набагато вище їхньої вартості. Вона просить за них удвічі більше, ніж вимагала раніше… — він випив ковток пива, по-змовницькому підморгнувши оком. — Заклепати бібліотеку — так називається цей успішний маневр.

— Я знаю, як він називається, — Корсо ощирив в усмішці свої кролячі зуби. — І «Арменґаль і сини» також це знають.

— Не подобається їм твоя надмірна жорстокість, — незворушно уточнив ла Понте. — Та особливо вони переймаються через утрату «Королівського права». Кажуть, це був удар нижче пояса.

— А я мав залишити книжку їм. Латинські глоси Діази де Монтальво, без інформації про друкарню, але книжку було опубліковано в Севільї Алонсо де Руерто, мабуть, у 1482 році… — Корсо приладнав окуляри вказівним пальцем, щоб подивитися на свого друга. — А ти як гадаєш?

— Гадаю, книжка варта уваги. Але вони занадто нервують.

— Нехай п'ють липовий чай, допомагає.

Це була година аперитиву. У барі було мало вільних місць, і люди юрмилися, штовхаючись плечима в диму від цигарок та в гудінні розмов, намагаючись не ставити лікті в калюжі пива, розлитого на прилавку.

— І схоже, — докинув ла Понте, — це головне видання «Персилеса». Оправу зроблено в палітурній майстерні Трауца-Бозонне.

Корсо заперечливо похитав головою.

— Ні, Харді. Сап'ян.

— Тим ліпше. Та хай там як, а я не стану втручатися. Ти знаєш, що я терпіти не можу суди.

— Але не свої тридцять відсотків.

Ла Понте з гідністю підняв руку.

— Ти тільки не плутай несумісні речі, Корсо. Одна справа — наша прекрасна дружба, а друга, зовсім інша, хліб для моїх дітей.

— Ти не маєш дітей.

Ла Понте скорчив кумедну гримасу.

— Дай мені час. Я ще молодий.

Він був низенький, гарний, кокетливий і привабливий із рідким волоссям на маківці; він трохи його пригладив долонею, подивившись на результат у дзеркалі над баром. Після того оглянувся навколо професійним поглядом, натренованим помічати цікаву жіночу присутність. Він завжди уважно ставився до таких речей і вмів будувати розмову на дуже коротких фразах. Його батько, надзвичайно обізнаний книгар, навчив його писати, диктуючи йому тексти з Асоріна.^[6] Мало людей пам'ятали про Асоріна, але ла Понте досі його наслідував. З неабияким успіхом. Ця наука надавала йому певного діалектичного апломбу, коли він зваблював покупців у підсобному приміщенні своєї книгарні на вулиці Майор, де він зберігав еротичну класику.

— Крім мого, — додав він, підхоплюючи обірвану нитку розмови, — з фірмою «Арменґаль і сини» я маю деякі справи. Справи делікатні. Обіцяють швидкий прибуток.

— Ти маєш справи й зі мною, — уточнив Корсо через його голову. — Ти єдиний бідний букініст, із яким я співпрацюю. І ці книжки доведеться продати тобі.

— Гаразд, — спокійно вибачився ла Понте. — Ти знаєш, що я практичний суб'єкт. Прагматичний. Підлий.

— Я знаю.