Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я поклав авторучку на стіл і підвівся, підійшовши до полиць, заповнених книжками, які закривали стіни мого кабінету. Я відкрив одну й узяв звідти том, оправлений у чорну шкіру.

— Як усі великі міфотворці, — докинув я, — Дюма був брехуном… Графиня Деш, яка добре його знала, розповіла у своїх спогадах, що досить йому було розповісти апокрифічний анекдот, і він ставав частиною історії… Візьмімо того ж таки кардинала Рішельє: він був найвеличнішою постаттю свого часу: але пройшовши крізь шахрайські руки Дюма, його образ дістався до нас спотвореним і зловісним, радше схожим на брутального селюка, ніж на кардинала… — я подав Корсо книжку, яку тримав у руках. — Ви бачили цю книжку?.. Її написав Ґатьєн ді Куртільз де Сандрас, мушкетер, який жив у кінці сімнадцятого сторіччя. Це спогади справжнього д'Артаньяна: Карлоса де Бац-Кастельморе, графа д'Артаньяна. Гасконця, який народився 1615 року й справді служив у мушкетерах. Хоч це було не в добу Рішельє, а радше в часи Мазарині, помер він 1673 року, під час облоги Маестріча, коли, як і його романний однофамілець, готувався прийняти маршальський жезл… Як бачите, вигадки Александра Дюма створювали дуже цікавих людей… Усіма забутого хлопця з кісток і плоті, чиє ім'я Історія забула, геній роману перетворив на велетня з легенди.

Корсо сидів у своєму кріслі, слухаючи. Я подав йому в руки книжку, й він погортав її з обережною цікавістю. Він повільно роздивлявся сторінки, ледь доторкаючись до них лише пучками пальців, причому доторкався він лише до краю сторінки. Вряди-годи він затримувався, побачивши якесь ім'я або назву якогось розділу. Очі поза скельцями його окулярів дивилися впевненим і швидким поглядом. У якусь мить він зупинився, щоб зробити замітку у своєму блокноті: «Memoires de М. d'Artagnan, G. de Courtilz, 1704, P. Rouge, 4 volumenez in-12, 4° edicion». Після чого він закрив книжку, щоб подивитися на мене довгим поглядом.

— Ви це сказали: він був брехун.

— Так, — погодився я, знову сідаючи. — Але брехун геніальний. Там, де інші обмежувалися звичайним плагіатом, він будував новий світ, який існує й сьогодні. «Чоловік не краде, він завойовує… — любив повторювати Дюма. — У кожній провінції, яку він приєднує до своєї імперії, він встановлює свої закони, населяє її своїми темами й персонажами, поширює там свій вплив…» Хіба літературна творчість може бути чимось іншим?.. У випадку Дюма історія Франції стала для нього справжньою рудною жилою. Він проробив із нею надзвичайний трюк. Зберіг раму, але змінив картину, без жодного вагання розграбував запропонований йому скарб. Дюма перетворює на головних персонажів другорядних дійових осіб, людей непримітних робить героями й наповнює сторінки подіями, які в реальній хроніці займали два рядки… Ніколи не існувала домовленість про дружбу між д'Артаньяном і його друзями, хоч би тому, що не всі вони знали один одного… Також не існувало ніякого графа де ла Фера, чи, власне, їх існувало багато, проте ніхто з них не називався Атосом. Але Атос існував; це був Армандо де Силлеґ, сеньйор де Атос, і він загинув на дуелі ще до того, як д'Артаньян приєднався до мушкетерів короля… Араміс був Генрі Араміцом, зброєносцем, світським абатом у сенешальстві Олорон, зарахований 1640 року в загін мушкетерів, яким командував його дядько. Він потім пішов у відставку, оселившись на своїх землях із дружиною та чотирма дітьми. Щодо Портоса…

— Не кажіть мені, що там був і Портос.

— Він був. Його звали Ісаак де Порто, й він, певно, знав Араміса або Араміца, бо його взяли до мушкетерів через три роки після нього, в 1643 році. Згідно з хронікою, він помер рано: від хвороби, на війні або на дуелі, як Атос.

Корсо побарабанив пальцями по «Мемуарах» д'Артаньяна й трохи обернув голову. Усміхнувся.

— З хвилини на хвилину ви мені скажете, що існувала й така собі Міледі…

— Неодмінно скажу. Але вона не називалася Анна де Бріоль і не була герцогинею Вінтер. Також вона не мала знак лілеї на плечі, хоч і була агентом Рішелье. Її звали графинею де Карліль, і вона справді викрала діамантові підвіски на балу в герцога Бекінгема. Не дивіться на мене такими очима. Про це розповідає Ларошфуко у своїх мемуарах. А Ларошфуко був чоловіком вельми серйозним.

Корсо дивився на мене невідривним поглядом. Не схоже, щоб він належав до тих людей, які легко захоплюються, а тим більше коли йдеться про книжки; але моя розповідь вочевидь справила на нього враження. Потім, коли я краще його пізнав, то запитував себе, чи його захват був справжнім, чи це була якась одна його професійна хитрість. Тепер, коли все закінчилося, гадаю, що переконаний: я був одним із джерел інформації, і Корсо намагався витягти з мене все, що можна.

— Усе це дуже цікаво, — сказав він.

— Вирушайте до Парижа, Реплінже може розповісти вам набагато більше, аніж я, — я подивився на оригінал, що лежав на столі… — Хоч не знаю, чи вам пощастить повернути собі витрати на подорож… Що може коштувати цей розділ на ринку?

Корсо знову надкусив гумку на кінці олівця і зробив скептичний жест.

— Не багато. Власне, я повинен поїхати туди з іншої причини.

Я всміхнувся зі змовницьким смутком. Адже вся моя власність складається з «Дон Кіхота», виданого 1780 року Ібаррою, та «фольксвагена». До речі, автомобіль коштував мені більше, аніж книжка.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — сказав я співчутливим тоном.

Корсо зробив жест, який я міг витлумачити як знак смирення. Його кролячі зуби вистромилися, коли він зробив кислу міну.

— І так триватиме доти, доки японцям остогиднуть Ван Гог і Пікассо, — припустив він, — і вони почнуть укладати гроші в рідкісні книжки.

Я обурено відхилився назад у кріслі.

— Нехай нас Бог від цього вбереже.

— Це ви кажете для самого себе, — він подивився на мене крізь свої покручені окуляри. — А я сподіваюся непогано заробити на цьому.

Він поклав блокноту кишеню плаща й підвівся на ноги, закинувши на плече свою парусинову сумку. І я не міг знову не звернути увагу на його сумирний вигляд, на металеві окуляри, які весь час сповзали з носа. Згодом я довідався, що він жив сам-один, між книжками, власними та чужими, й, крім платного шукача рідкісних стародруків, був також експертом у відновленні наполеонівських війн, спроможний відновити в пам'яті точний порядок збройних сутичок напередодні Ватерлоо: то була трохи дивна історія, якої через певний час ніхто вже не пам'ятав. Мушу визнати, що досі Корсо в моєму описі був позбавлений найменшої привабливості. А проте, намагаючись бути об'єктивним і чесним, коли розповідаю про нього, згоден, що навіть у своїй недоладній поведінці, в незграбності, яка могла бути — не знаю, як йому це вдавалося, — агресивною і безпорадною, наївною і нахабною водночас, він досягав того, що жінки називають приємністю, а чоловіки симпатичністю. Але це прихильне почуття відразу зникає, коли ми обмацуємо кишеню й виявляємо, що з неї щойно зник гаманець.

Корсо забрав рукопис, і я провів його до дверей. Він зупинився, щоб потиснути мені руку, у вестибюлі, де висіли портрети Стендаля, Конрада та Вальє-Інклана поряд із жахливою літографією, яку мої сусіди з одним голосом проти (моїм, звичайно,) вирішили повісити над сходами кілька місяців тому.

Лише тоді я наважився поставити йому запитання:

— Признаюся, мені цікаво довідатися, де ви здобули цей рукопис.

Він завагався, перш ніж відповісти. Немає сумніву, він зважував усі «за» й «проти». Адже я люб'язно його прийняв, і він мав бути мені вдячним. Можливо також, я ще міг йому знадобитися, тож йому не залишалося вибору.

— Ви знали такого собі Тайлефера? Це в нього мій клієнт придбав рукопис.

Я не міг утриматися від здивованого вигуку:

— Енріке Тайлефера?.. Видавця?..