Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Корсо все ще сміявся сам до себе, коли поклав слухавку. Якось він зателефонував ла Понте — за його кошт — з аукціону в Буенос-Айресі лише для того, щоб розповісти йому анекдот: повія була такою негарною, що померла невинною. Так, так. Дуже добре. Та коли ти повернешся, то я примушу тебе з'їсти телефонний рахунок, клятий йолопе. А багато років тому, коли він прокинувся, обіймаючи Нікон, його першим поривом було взяти слухавку й розповісти ла Понте, що він познайомився з гарною жінкою і, схоже, закохався в неї. Щоразу, коли він згадував про цю подію, Корсо заплющував очі й бачив, як Нікон повільно прокидається, розкинувши своє волосся по подушці. Притискаючи слухавку до вуха, він тоді розповів ла Понте, відчуваючи дивні емоції, про свою непоясненну ніжність, він говорив по телефону, а вона слухала його, мовчки дивлячись на нього; і він знав, що голос, який лунав на протилежному кінці дроту — радий за тебе, Корсо, друже, тобі давно пора закохатися, — був щирим, приєднуючись до його пробудження, його тріумфу, його щастя. Того ранку він любив ла Понте не менше, аніж її. А може, любив її не менше, аніж його.

Відтоді минуло чимало часу. Корсо погасив лампу. Дощ не перестав падати в темряві ночі. У спальні, сидячи на краю порожнього ліжка, він закурив свою останню сигарету, нерухомий у темряві, дослухаючись до дихання, якого не було під простирадлом. Потім простяг руку, щоб доторкнутися до волосся, якого не було на подушці. Нікон була його єдиним каяттям. Тепер дощ посилювався за вікном, і краплі води на віконному склі подрібнювали слабке зовнішнє світло, накриваючи простирадла рухливими чорними точками, дрібними тінями, які безладно вистрибували, наче клапті чийогось життя.

— Лукасе.

Він промовив своє ім'я гучним голосом, як промовляла його вона, єдина людина, що так його називала. Ці шість літер розламували спільну батьківщину, в якій, за іншого часу, вони обоє хотіли б жити. Корсо зосередив свою увагу на вогні сигарети, яка світилася червоним світлом у темряві. Колись йому здавалося, що він дуже любив Нікон. Коли він зустрів її, вродливу й розумну, непомильну, наче папська енцикліка, палку, наче її чорно-білі фотографії: діти з великими очима, старі люди, собаки з вірним поглядом. Коли він із нею познайомився, вона захищала свободу народів і підписувала маніфести на захист ув'язнених інтелектуалів, пригноблених тубільців і таке інше. Вона також виступала на захист тюленів. Одного разу домоглася, щоб і він щось підписав на захист тюленів.

Корсо повільно підвівся з ліжка, щоб не розбудити привид, який спав із ним поруч, дослухаючись до ритму дихання, який іноді й справді чув. Ти мертвий, як і твої книжки. Ти ніколи не любив нікого, Корсо. Це вперше й востаннє вона промовила тільки його прізвище; уперше й востаннє вона тоді відмовилася йому віддатися й пішла від нього назавжди. Пішла шукати дитину, яку він ніколи не хотів їй подарувати.

Він відчинив вікно, відчуваючи вологий холод ночі, підставивши обличчя краплям дощу. Востаннє затягся сигаретою, а потім викинув її у вікно, спостерігаючи, як червона крапка зникає в темряві, утворюючи арку, що уривалася й ставала невидимою.

У ту ніч дощ падав і на інші краєвиди. На останні сліди Нікон. На поле битви під Ватерлоо, на прапрадіда Корсо та його товаришів. На червону й чорну могилу Жюльєна Сореля за те, що він вірив, ніби зі зникненням Бонапарта повмирали й бронзові статуї на старих забутих дорогах. Дурна помилка. Лукас Корсо знав краще, аніж будь-хто, що й сьогодні можна вибрати собі поле битви й стояти на посту між привидами з паперу та шкіри, між тисячами загиблих від катастроф.

III. Люди в сутанах і люди зі шпагою

— Ті, хто лежать у могилі, не розмовляють.

— Розмовляють, якщо так захоче Бог, — заперечив Лагардер.

«Горбань».

П. Феваль

Підбори секретарки цокали по лакованій дерев'яній підлозі. Лукас Корсо йшов за нею довгим коридором — стіни світло-кремового кольору, розсіяне світло, негучна музика, — поки вони не опинилися перед важкими дубовими дверима. Він підкорився наказу трохи зачекати, а потім, коли секретарка зникла за дверима, знову вийшла й усміхнулася йому короткою безвиразною усмішкою, увійшов до кабінету. Варо Борха сидів у нахиленому кріслі, обтягнутому чорною шкірою перед важким письмовим столом із червоного дерева. За вікном відкривалася чудова панорама Толедо: старі дахи, пофарбовані в колір охри, готичний шпиль собору на тлі чистого блакитного неба, на обрії сіре громаддя Алькасара.

— Сідайте, Корсо. Як ваші справи?

— Добре.

— Вам довелося зачекати.

Це було не вибачення, а лише констатація факту. Корсо скривив рота.

— Не турбуйтеся. Цього разу мені довелося чекати лише сорок п'ять хвилин.

Варо Борха навіть не завдав собі мороки усміхнутися бодай трохи, поки Корсо сідав у крісло, призначене для гостей. На столі не було нічого, крім складної системи телефонів та внутрішнього переговорного обладнання найсучаснішої конструкції, тому поверхня стола віддзеркалювала не лише господаря кабінету, а й частину краєвиду за вікном. Варо Борха мав десь років п'ятдесят. Його обличчя й лисина були вкриті бронзовою засмагою, і він мав досить респектабельний вигляд, хоч його респектабельність викликала сумнів. Очі він мав маленькі, рухливі й хитрі; свій чималий живіт він маскував під химерними камізельками, під піджаками, пошитими на замовлення, й був наче маркізом із бурхливою й розгульною молодістю, яка привабила до себе увагу поліції, і йому довелося рятуватися від звинувачення в шахрайстві, добровільно виїхавши на чотири роки до Бразилії та Португалії.

— Я хочу показати вам одну річ.

Він мав грубі манери, які майже переходили в брутальність, що її він ретельно культивував. Корсо побачив, як він підвівся й підійшов до невеличкої вітрини, відчинив її ключиком на кінці золотого ланцюжка, якого дістав із кишені. Варо Борха не мав комерційних стосунків із публікою — він брав участь лише в найважливіших міжнародних аукціонах — і його каталог ніколи не включав у себе більш ніж півсотні обраних заголовків. Але він знаходив рідкісні книжки в усіх куточках світу, застосовуючи найбрутальніші методи, щоб прибрати їх до своїх рук, а потім спекулював ними відповідно до коливань на ринку. Він працював із колекціонерами, книгарями, граверами, друкарями й постачальниками, такими, як Лукас Корсо.

— Як вона вам здається?

Корсо простяг руки, щоб узяти книжку з тією обережністю, яку виявить кожен, беручи на руки кількамісячне немовля. Книжка була оправлена в коричневу шкіру й прикрашена золотим орнаментом, притаманним тій епосі, і її стан збереження був відмінним.

— «La Hypnerotomachia di Poliphilo» Колонни,[25] — сказав він. — То ви дістали її нарешті.