Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але цього разу ви мені ще не заплатили.

Його співрозмовник висунув шухляду, дістав звідти чекову книжку й поклав її на стіл, поки Корсо озирався навколо з удаваною байдужістю. Для нього це була вирішальна мить: він міг або чемно попрощатися й піти, або залишатися в кабінеті, чекаючи подальшого розвитку подій. Також настала мить, щоб йому запропонували чогось випити, але його замовник не належав до цього класу амфітріонів. Тож він лише стенув плечима, доторкнувшись ліктем до пляшки з джином, яка відстовбурчувала одну з його кишень. Ситуація була абсурдною. Він чудово знав, що не піде звідси незалежно від того, чи сподобається те, що йому зараз запропонують, чи ні. І Варо Борха також це знав. Він написав цифру, поставив свій підпис, одірвав чек із книжечки й посунув його до співрозмовника.

Корсо поглянув на чек, не доторкаючись до нього.

— Ви мене переконали, — зітхнув він. — Я уважно слухаю вас.

Книгар ніяк не виразив свій тріумф. Він лише подивився на співрозмовника впевненим і холодним поглядом, ніби щойно йому вдалося покінчити з неприємною, але важливою формальністю.

— Я потрапив у цю сферу діяльності цілком випадково, — почав він розповідати. — Просто одного дня, коли в кишенях у мене було порожнісінько, помер мій двоюрідний дід і залишив мені в спадщину свою бібліотеку — більше в нього не було нічого. Близько двох тисяч томів, із них лише сотня книжок справді вартісних. Але серед них було перше видання «Дон Кіхота», один із псалтирів, опублікованих у тринадцятому сторіччі, й один лише з чотирьох відомих примірників Champfleury Жофруа Торі[29]… Що ви на це скажете?

— Що вам дуже пощастило.

— І ви сказали цілковиту правду, — погодився Варо Борха нейтральним і впевненим голосом. Він говорив без того самовдоволення, яким хизуються тріумфатори, коли розповідають про себе. — У ті часи я нічого не знав про колекціонерів рідкісної літератури, хоча зрозумів головне: люди схильні платити великі гроші за книжки, які зустрічаються дуже рідко… А в мене такі книжки були. Тоді я вивчив слова й вирази, про які раніше не мав жодного уявлення, такі, як колофон, скульпторське долото, золотий перетин, суперекслібрис… І коли я справді приохотився до свого ремесла, я дещо відкрив: є книжки для продажу, а є для зберігання. Щодо цих останніх, то бібліофіл поринає в них наче в релігію — на все життя.

— Дуже зворушливо. А тепер скажіть мені, який стосунок мають «Дев'ять Дверей» до вашого пафосу?

— Ви мене запитали, що буде, якщо мій примірник виявиться фальшивим… На це запитання я можу відповісти вже тепер: він фальшивий.

— Звідки ви знаєте?

— Знаю з абсолютною точністю.

Корсо скривив рота. Цим жестом він передав свою думку про абсолютну точність у бібліофіли.

— Але ж, в «Універсальній бібліографії» Матеу й у «Каталозі» Терраля-Коя ваш примірник названо автентичним…

— Так, — погодився Варо Борха. — Хоч Матеу припустився невеличкої помилки. Він називає вісім гравюр, замість дев'ятьох, які є в нашому примірнику. Його формальна автентичність також не є переконливою. Згідно з бібліографіями примірники Фаргаша та Унгерн також добрі.

— То, може, добрими є всі три?

Книгар зробив заперечливий жест.

— Це неможливо. Акти процесу друкаря Торк'я не залишають жодного сумніву: зберігся лише один примірник, — Борха загадково посміхнувся. — До того ж я маю й інші аргументи для свого висновку.

— Наприклад?

— Це не входить до вашої компетенції.

— Тоді навіщо я вам потрібен?

Варо Борха відхилився назад у своєму кріслі й підвівся на ноги.

— Ходімо зі мною.

— Я вже вам сказав, — Корсо похитав головою, — що ваша історія мені не цікава.

— Брешете. Ви помираєте від цікавості, й тепер ви можете задовольнити її задарма.

Він узяв чек великим і вказівним пальцями, поклав його в кишеню камізельки. Після чого повів Корсо до кручених сходів, що вели на вищий поверх. Книгар мав свій офіс у задній частині власної оселі середньовічного будинку, який стояв у стародавньому кварталі міста і за який він заплатив цілу маєтність. Він вийшов у коридор, який сполучався з вестибюлем і парадними дверима, й привів Корсо до дверей, які відчинялися завдяки модерновій системі безпеки. Кімната була велика, мала підлогу з чорного мармуру, балки на стелі й вікна заґратовані стародавніми ґратами. Тут був також робочий стіл, шкіряні крісла й великий кам'яний камін. Усі стіни були покриті вітринами з книжками й гравюрами у красивих рамках: Гольбейн і Дюрер, як визначив Корсо.

— Гарно тут, — визнав він. Раніше він тут ніколи не був. — Але я завжди гадав, що ви тримаєте свої книжки на складі в підвалі.

Варо Борха зупинився поруч із ним.

— Ці книжки належать тільки мені. Жодна з них не продається. Дехто збирає лицарські романи або романи про кохання. Видання «Дон Кіхота» або книжки нерозрізані… Але всі книжки, які ви бачите тут, мають одного персонажа — Диявола.

— Можна подивитися ближче?