Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вражає, — коментував Корсо. — Скільки тут заголовків?

— Не знаю. Дві тисячі з лишком. Три тисячі. Майже всі фейлетони у своїх перших виданнях, вони були оправлені відразу потому, як виходили їхні передплатні видання… Тут також зібрані ілюстровані томи. Мій чоловік колекціонував усю цю літературу з шаленою пристрастю, платячи повні суми, які просили за них.

— Справжній аматор, як я бачу.

— Аматор? — Ліана Тайлефер витиснула із себе посмішку. — Це була божевільна пристрасть.

— А я вважав, що гастрономія…

— Книжки з куховаріння — це був його спосіб заробляти гроші. Енріке мав щось від царя Мідаса. Кожен дешевий рецепт перетворювався на видавничий успіх у його руках. Але його справжня любов була в цьому. Він мав звичай замикатися тут і гортати давні романи-фейлетони. Вони, як правило, друкувалися на поганому папері, й він зберігав їх із великою одержимістю. Бачите термометр і вимірювач вологості?.. Він міг декламувати напам'ять цілі сторінки своїх улюблених творів. У нього часто виривалися захоплені вигуки. А останні місяці він писав.

— Історичний роман?

— Роман-фейлетон. Дотримуючись усіх загальників жанру, наприклад, — вона підійшла до полиці й узяла звідти важкий рукопис, аркуші там були зшиті вручну. Вони були списані літерами, великими й круглими, з одного боку. — Як вам видається заголовок?

— «Рука мерця, або Паж Анни Австрійської», — голосно прочитав Корсо. — Нічого не скажеш, здорово. — Він почухав пальцем брову, підшукуючи потрібне слово. — Переконливо.

— І неймовірно важко — наче свинець, — сказала вона, ставлячи рукопис на місце. — І безліч анахронізмів. І вкрай безглуздо, повірте мені. Я знаю, про що кажу: у кінці кожної сесії письма він читав мені сторінку за сторінкою, до самого кінця, — вона кілька разів ударила долонею по заголовку, виведеному великими каліграфічними літерами. — Господи! Присягаюся вам, я зненавиділа й цього пажа, й ту лисицю, його королеву.

— Він мав намір опублікувати свій роман?

— Звичайно. Під псевдонімом. Либонь, він вибрав би Трістан де Лонгвіль, Паоло Флорентіні або щось подібне. Вигадувати імена було в його дусі.

— А повіситися? Це також було в його дусі?

Втупившись поглядом у стіни, покриті книжками, Ліана Тайлефер зберігала мовчанку. Незручну мовчанку, подумав Корсо; мабуть, трохи силувану, вдаючи, ніби дивиться на книжки. Вона була схожа на актрису, яка чекає, поки зможе виголосити свій монолог із достатньою переконливістю.

— Я ніколи не знатиму, що сталося, — відповіла вона врешті, знову опанувавши себе. — Протягом останнього тижня він був замкнений і пригнічений. Майже не виходив із цього кабінету. Потім одного вечора гримнув дверима й вийшов на вулицю. Повернувся уже вдосвіта. Я була в ліжку й почула, як він зачиняє двері. Вранці мене розбудили крики служниці: Енріке повісився на лампі.

Тут вона подивилася на Корсо, перевіряючи, як вплинули на нього її слова. Ні, засмученою вона не здається, подумав мисливець за стародруками й пригадав фотографію, де її чоловік стоїть у фартусі й тримає в руці молочне порося. В якусь мить він помітив, як її очі заморгали, ніби вона намагалася витиснути з них сльозу, але вони залишалися сухісінькими. Проте це нічого не означало. Сторіччя застосування макіяжу, що стримує емоції, навчили жінок контролювати свої почуття. А макіяж Ліани Тайлефер, який світлою тінню охоплював її погляд, був бездоганним.

— Він залишив записку? — запитав Корсо. — Самогубці мають звичай їх залишати.

— Мабуть, полінувався її написати. Жодного пояснення, жодного рядка. Нічого. Ця його неуважність коштувала мені чимало запитань від слідчого та поліцейських. Не дуже приємно, повірте мені.

— Я собі уявляю.

— Атож. Я думаю, уявляєте.

Ліана Тайлефер вирішила, що розмову закінчено. Вони пішли до дверей, і там вона подала йому руку. З текою під рукою й сумкою на плечі Корсо подав їй свою. Потиск її пальців був сильний і йому сподобався. Отже, не було ані веселої, ані розчавленої горем вдови, ані холодної байдужості типу «він був ідіотом», або «нарешті я сама, можеш вилізати з шафи, мій коханий». Те, що в шафі хтось ховався, було цілком імовірним, але воно не стосувалося Корсо. Як не стосувалося його й самогубство Тайлефера С. А., попри свою незвичайність — а незвичайного в ньому було багато, з пажем королеви та подарованим рукописом на додачу. Але, як і прекрасна вдова, ці подробиці його не обходили. Поки що.

Він подивився на Ліану Тайлефер. Хотів би я знати, хто її тепер утішає, подумав він зі спокійною суто технічною цікавістю. Подумки він намалював собі портрет цього втішальника: чоловік зрілий, стрункий, культурний, із грішми. Вісімдесят п'ять відсотків імовірності того, що він приятелював із небіжчиком. Потім Корсо запитав себе, чи самогубство видавця не мало чогось спільного з цією історією, але урвав себе з огидою. Либонь, професійна схибленість чи щось подібне іноді вселяла йому звичку міркувати як поліцейський. Ця думка глибоко його потрясла. Людина ніколи не знає, які озера розбещеності або тупості ховаються на дні її душі.

— Хочу подякувати вам за той час, який ви мені присвятили, — сказав він, діставши зі свого репертуару найзворушливішу усмішку, яку він міг утворити, усмішку симпатичного кролика.

Проте його усмішка розчинилася в порожнечі. Ліана Тайлефер дивилася на рукопис Дюма.

— Нема за що мені дякувати. Мені лише цікаво з погляду логіки знати, чим усе це закінчиться.

— Я триматиму вас у курсі подій. Хочу запитати вас ще про одне. Ви хочете зберегти колекцію чоловіка чи позбутися її?

Вона подивилася на нього розгубленим поглядом. Корсо з досвіду знав, що після смерті бібліофіла через двадцять чотири години після того як із дому виносили труну з його тілом, у ті самі двері виносили і його бібліотеку. Його здивувало, що досі сюди не налетіли професійні круки. Адже, зрештою, Ліана Тайлефер, за її власним зізнанням, не поділяла літературні смаки свого чоловіка.

— Правду кажучи, я не мала часу про це подумати… Ви хочете сказати, що вас цікавлять ці фейлетони?

— Може бути.

Вона замислилася на мить. Можливо, трохи надовше, ніж належало.