Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чоловік помер зовсім недавно, — сказала вона з адекватним зітханням. — Я ще повинна поміркувати кілька днів.

Корсо вперся рукою в поручень і почав спускатися сходами. Він переступав через перші приступки з явною неохотою — так чоловік покидає дім, де він щось забув, проте не пам'ятає, що саме. Однак був певен, що нічого тут не забув. Коли дійшов до першого майданчика, підняв погляд і побачив, що Ліана Тайлефер залишилася стояти в дверях, спостерігаючи за ним. Вона мала вигляд, чи так здавалося, між стурбованим і цікавим. Коли він спустився ще на кілька сходинок, то наче в уповільненому кіно прямокутник бачення змістився вниз. Тепер погляд сталево-синіх очей став невидимим, і бачення Корсо ковзнуло вниз на тіло Ліани Тайлефер, на її бюст і стегна аж до міцних білих ніг, які вона тримала трохи розставленими, дужих та міцних, наче колони храму.

Корсо ще раз обернувся, коли перетнув поріг і вийшов на вулицю. Він уявив собі принаймні п'ять запитань, які потребували відповіді, й треба було поставити їх в порядку важливості. Він зупинився на хіднику перед ворітьми до парку Ретіро й, шукаючи таксі, випадково подивився ліворуч. Там стояв величезний «ягуар», запаркований за кілька метрів від нього. Водій у темно-сірому, майже чорному однострої, читав газету, спираючись на капот. У цю мить він відірвав погляд від газети, і його очі зустрілися з очима Корсо. Їхні погляди схрестилися лише на одну секунду, а потім водій повернувся до свого читання. Він був смаглявий, з вусами, блідий шрам перетинав йому щоку згори донизу. Його вигляд розбудив у Корсо якийсь спогад, він здався йому схожим на когось. Можливо, він нагадав йому високого чоловіка, який грав на автоматі в барі Макарової. Хоч його пам'ять говорила про щось більше. Спогад, який він розбудив у Корсо, був далекий і неясний. Але, перш ніж він устиг проаналізувати його, з'явилося вільне таксі, і якийсь суб'єкт у брудному пальті з валізкою в руці посилав йому сигнали з протилежного боку вулиці. Корсо скористався тим, що таксист дивився на нього, швидко спустився з хідника й сів у машину під самим носом в іншого ймовірного пасажира.

Він попросив водія зменшити гучність радіо й примостився на задньому місці, споглядаючи невидющими очима навколишній рух. Його опановував блаженний спокій щоразу, коли він зачиняв за собою дверцята таксі. Так ніби він укладав перемир'я з навколишнім світом: усе завмирало за віконцем на час його переїзду. Він відкинув голову на спинку сидіння, готуючись провалитися в спокій.

Але настав час подумати й про речі серйозні: такі, як «Книга про Дев'ять Дверей» і поїздка в Португалію, перший етап його подорожі. Але Корсо не міг зосередитися. Зустріч з удовою Енріке Тайлефера залишила висіти в повітрі чимало запитань, і це розбудило в ньому зайву тривогу. Щось тут було не так, йому здавалося, ніби він дивиться на пейзаж не під тим кутом. І навіть більше: після того як машина постояла перед кількома червоними світлофорами, він зрозумів, що в його пам'ять знову й знову вторгається образ шофера з «ягуара». Це вселяло в нього неспокій. Він був переконаний, що ніколи не бачив того чоловіка раніше, перш ніж побачив його в барі Макарової. Але ірраціональний спогад не хотів його покинути. Я тебе знаю, сказав він собі. Не сумніваюся, що знаю. Колись дуже давно я зустрівся зі схожим на тебе типом. І знаю, що ти десь тут. У темному куточку моєї пам'яті.

Груші^[20] ніде не було видно, але це вже не мало значення. Прусаки відступали з висоти, на якій стояла Каплиця Святого Ламберта, а легка кавалерія Сюмона й Сюберві переслідувала їх по п'ятах. З лівим флангом не було ніякої проблеми: червоні формування шотландської піхоти розбито атакою французьких кірасирів. У центрі дивізія Жерома нарешті взяла Гугумон. А на північ від гори Сен-Жан сині підрозділи чудової Старої Гвардії групувалися повільно, але невблаганно, й Веллінгтон, забувши про порядок, займав невеличке село Ватерлоо.

Лукас Корсо оглянув поле битви. Домогтися вирішального зламу в битві міг, звичайно, Ней. Сміливець зі сміливців. Корсо поставив його попереду, з Ерлоном та з дивізією Жерома чи з тим, що від неї залишилося, і примусив їх просуватися аu pas de charge[21] дорогою на Брюссель. Коли вони увійшли в контакт із британськими формуваннями, Корсо трохи відкинувся в кріслі й стримав подих, усвідомлюючи свою відповідальність: щойно за півхвилини він ухвалив рішення про життя й смерть 22 000 тисяч людей. Він утішався цим почуттям, вторгаючись у сині й зелені шереги вояків, милуючись розкішною зеленню лісів Суаня, бурими плямами пагорбів. Боже, яка чудова буде битва!

Удар виявився потужним, так їм і треба. Військо Ерлона розвалилося, як хатина ледачого поросяти, а Ней і військо Жерома витримало свою лінію. Стара Гвардія просувалася вперед, усе змітаючи на своєму шляху, й англійські каре зникали з мапи одне за одним. Веллінгтон не мав тепер іншого виходу як відступити, й Корсо перехопив його на дорозі в Брюссель резервами французької кавалерії. Потім повільно й розмірено став готувати фінальний удар. Тримаючи Нея між великим і вказівним пальцем, він просунув його вперед на три шестикутники. Підсумував фактори могутності, звірившись із таблицями; відношення було 8 до 3. З Веллінгтоном покінчено. Про всяк випадок він залишив ще невеличку щілину. Звірився з таблицею співвідношень і з'ясував, що 3 вистачить. Його опанувала невеличка тривога, поки він намагався оцінити відповідний фактор випадковості. Він оцінив його цифрою 5. Він усміхнувся кутиком рота, завдавши удару нігтем по синій фігурці Наполеона. Уявляю, як ти почуваєшся, друже. Веллінгтон та його останні нещасні п'ять тисяч були вбиті або взяті в полон, й Імператор щойно виграв битву під Ватерлоо. Аллонзанфан.^[22]

І нехай усі книжки з Історії летять до чортів!

Він глибоко позіхнув. На столі, поряд із дошкою, яка в масштабі 1:5000 відтворювала поле битви, між довідниками, графіками, філіжанкою кави й повною недопалків попільничкою його наручний годинник показував третю годину ночі. Збоку, на пересувному барі, з червоної, як британський мундир, етикетки йому хитро підморгував Джонні Вокер.^[23] Білявий безсоромник, подумав Корсо, йому байдуже, що кілька тисяч його співвітчизників тепер ковтають пилюку у Фландрії.

Він обернувся спиною до англійця й перекинув свою увагу на непочату пляшку «Болса», яка стояла на полиці під стіною між «Меморіалом Святої Єлени»[24] у двох томах і французьким виданням «Червоного й чорного». Він відкрив пляшку й, наливаючи собі джин у склянку, став недбало гортати французький роман:

«…„Сповідь“ Руссо була єдиною книжкою, через яку він уявляв собі світ. Копія бюлетенів Великої Армії та „Меморіал Святої Єлени“ доповнювали його Коран. Він би дозволив себе вбити за ці три книжки. Ніколи не вірив у жодну іншу.»

Він пив навстоячки, ковтками, поки розминав затерплі суглоби. Ще кинув останній погляд на поле битви, де після жорстокої різанини затихав брязкіт зброї. Допив решту джину, почуваючи себе п'яним богом, який керує людьми, як він керував своїми олов'яними солдатиками. Він уявив собі, як лорд Артуро Велслі, герцог де Веллінгтон, віддає свою шпагу Нею. Навколо лежали в грязюці мертві юнаки, бігали коні без верхівців, а офіцер Сірих Шотландців конав під розтрощеним лафетом гармати, тримаючи в закривавлених пальцях золотий медальйон із портретом дружини й пасмом її білявого волосся. Офіцер поринав у темряву іншого світу, з якого долинала музика останнього вальсу. І балерина споглядала його зі своєї полиці з блискучою цяточкою на чолі, віддзеркалюючи світло з каміна, готова впасти в обійми чорта з табакерки або крамаря з найближчої крамниці.

Ватерлоо. Могли спокійно спочивати в землі кістки старого гренадера, його прапрадіда. Він бачив його в кожній маленькій клітинці на своїй схемі, на бурій лінії, що зображувала дорогу на Брюссель, обличчя в нього мало п'яний вираз, вуса були притрушені пилюкою. Голос його хрипів, він ішов спотикаючись, після того як три дні воював багнетом. Погляд у нього був відсутній, таким поглядом, на думку Корсо, дивилися солдати на всіх війнах. І підносив свій продірявлений ківер із ведмежої шкури разом зі своїми товаришами на кінець власної рушниці. Хай живе Імператор! Самотній, розтовстілий і хворий на рак привид Імператора був відомщений. Спи з миром. Гіп-гіп, ура!

Він налив ще одну склянку «Болса» і підняв мовчазний тост, простягнувши руку до шаблі, що висіла на стіні, й випивши за здоров'я тіні гренадера Жана-Пакс Корсо, 1770–1851, солдата Почесного Легіону, кавалера Ордена Святої Єлени, відданого до самої своєї смерті бонапартиста, консула Франції в тому самому середземноморському місті, де через століття народився його праправнук. І, відчуваючи в роті смак джину, він процідив крізь зуби єдину спадщину, яку протягом останнього сторіччя передавали одне одному члени родини Корсо, яка зникне разом із ним.

…Й Імператор попереду

свого непереможного війська

скакатиме під брязкіт зброї.

А я встану з могили зі зброєю в руках

і знову піду на війну

слідом за Імператором.

Він тихенько засміявся сам до себе, коли підняв слухавку телефону й набрав номер ла Понте. Шум диска, який вертівся, лунав у тиші його помешкання. На стінах стояли книжки, а за вікном мокрі від дощу дахи навколишніх будинків. Вид звідти був не дуже цікавий, окрім зимових вечорів, коли світло призахідного сонця проникало крізь дим, що підіймався з труб опалення, а забруднене повітря світилося червоним і кольором охри, створюючи непроникну завісу. Робочий стіл, комп'ютер і дошка зі схемою битви під Ватерлоо розташувалися перед цією панорамою. Цієї ночі по великому вікну збігали струмені дощу. На стінах не було ні картин, ні фотографій, нічого такого, що підтримувало б спогади. Там висіла лише давня шабля Старої Гвардії Наполеона у піхвах із латуні й шкіри. Коли приходили гості, вони дивувалися, що бачать на стінах лише книжки та шаблю й не бачать жодної з тих речей, які пам'ять кожної людини інстинктивно пов'язує зі своїм минулим. Так само, як і речі, відсутні в цьому домі, світ, який породив Лукаса Корсо, давно погас. Жоден із тих слідів, які іноді впізнавала його пам'ять, не повернув би його до життя; і можливо, так було й краще. Складалося враження, ніби господар цього помешкання ніколи не мав і ніколи не залишав нічого в минулому. Він нагадував бродягу-ерудита, який носить усе своє майно в кишені плаща. Ті, кому щастило бачити його за вікном в одному з червоних надвечір'їв призахідного сонця, з очима, затуманеними голландським джином, казали, що його усмішка безпорадного кролика здавалася їм цілком щирою.

Сонний голос ла Понте пролунав у телефоні.

— Я щойно розгромив Веллінгтона, — повідомив йому Корсо.

Після розгубленої мовчанки ла Понте відповів, що він дуже радий. Паскудний Альбіон, пиріжки з нирками, жалюгідні готелі з окремою платою за обігрів. Сипаї, Кіплінг і всі оті дурниці — Балаклава, Трафальгар і Мальвіни. Щодо Корсо, то він хоче нагадати йому — телефон замовк, поки ла Понте навпомацки шукав свій годинник, — що вже третя година ранку. Після цього він пробурчав щось невиразне, де чітко пролунали лише слова «придурок» і «сучий син».