Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Для цього я вас сюди й привів.

Корсо ступив кілька кроків уперед. Книжки були у стародавніх оправах, у дерев'яних палітурках, обтягнутих шкірою, й палітурках із сап'яну, прикрашених блискітками й малюнками. Мармурова підлога заскрипіла під його нечищеними черевиками, коли він підійшов до однієї з вітрин, нахилившись, щоб роздивитися її вміст: «Про привиди і прояви» Хуана Рівіо. «Сума диявольська» Венедикта Кассіано. «Сатанинська ненависть» П'єра Креспе. «Стеганографія»[30] абата Тритеміо. «Про кінець світу» Понтіано… Заголовки надзвичайно цінних і рідкісних книг, про які Корсо здебільшого знав із бібліографічних довідників.

— Немає нічого прекраснішого, правда? — сказав Варо Борха, який у важно стежив за його рухами. — Аніж цей м'який блиск золота на шкірі під склом… Не кажучи вже про ті скарби, які під ними ховаються: століття досліджень, мудрості. Відповіді на таємниці всесвіту й на запитання людського серця. — Він трохи підняв руки й опустив їх по боках, відмовляючись виразити словами свою гордість володаря. — Я знаю людей, готових здійснити вбивство за таку колекцію.

Корсо кивнув головою, не відриваючи погляду від книжок.

— Ви, наприклад, — докинув він. — Хоч і не власними руками. Ви знайшли б когось іншого, хто вчинив би вбивство за вас.

Варо Борха зневажливо засміявся.

— У цьому перевага грошей: ти можеш найняти собі виконавців брудної роботи. А сам залишишся чистим.

Корсо подивився на книгаря.

— Це як подивитися на речі, — сказав він після хвилинних роздумів; схоже, він і справді міркував над цим. — Але я більше зневажаю тих, котрі не хочуть бруднити собі руки. Тих, хто залишається чистим.

— Мені байдуже, кого ви зневажаєте; тож займімося серйозними справами.

Варо Борха пройшовся перед вітринами. У кожній було по сотні томів.

— «Мистецтво Диявола…», — він підійшов до найближчої, щоб провести пальцями по спинках книжок, майже пестячи їх. — Ви ніколи не побачите їх поєднаними в іншому місці. Це книжки найрідкісніші, найобраніші. Мені знадобилися роки, щоб зібрати цю колекцію, але в ній досі бракує головного твору.

Він дістав один із томів, ін-фоліо, оправлений у чорну шкіру на венеціанський зразок без зовнішнього заголовка, але з п'ятьма нервюрами на спинці й золотим п'ятикутником на першій обкладинці. Корсо взяв книжку до рук, відкривши її з великою обережністю. На першій сторінці був напис латиною: DE UMBRARUM REGNI NOVEM PORTIS: Книга про дев'ять дверей у царство тіней. Далі були проставлені марка друкаря, місце, номер і дата: Venetiae, Apud Aristidem, Torchiam, M.DC.LX.VI.[31] Cum superiorum privilegio veniaque. З привілеєм і з дозволу зверхників.

Варо Борха зацікавлено чекав на реакцію Корсо.

— Бібліофіла відразу можна впізнати по тому, як він бере до рук книжку, — сказав він.

— Я не бібліофіл.

— Звичайно, ні. Хоч іноді вам можна простити ваші манери найманого ландскнехта… Ваші доторки до книжок заспокоюють. Бо кримінальними є саме людські руки.

Корсо перегорнув кілька сторінок. Весь текст був написаний латиною, надрукований у чудовій друкарні, на грубому папері високої якості, який добре витримав натиск років. Книжка мала дев'ять чудових гравюр, кожна була надрукована на окремій сторінці зі сценами середньовічного життя. Він зупинився на одній із них, навмання. Ця гравюра мала латинський номер V, супроводжуваний гебрейським номером чи літерою, а також і грецьким номером. Унизу написане слово — скорочене чи зашифроване: FR.ST.A. Перед зачиненими дверима чоловік, схожий на торговця, рахував золото, кидаючи монети в мішок, не помічаючи, що в нього за спиною стоїть скелет, який тримає в одній руці пісочний годинник, а в другій вила.

— Що ви скажете про цю книжку?

— Скажу, що вона фальшива, але такою не здається. Ви добре її дослідили?

— З лупою й до останньої коми. Я мав час, відтоді як її придбав півроку тому, коли спадкоємці Ґвалтеріо Терраля вирішили продати його бібліотеку.

Мисливець за стародруками перегорнув ще кілька сторінок. Гравюри були досконалі, позначені простою й загадковою елегантністю. На ще одній із них була зображена юна дівчина, кат в обладунку готувався відрубати їй голову, він уже підняв меч.

— Я сумніваюся, щоб спадкоємці виставили на продаж фальсифікацію, — зробив Корсо висновок, закінчивши свій огляд. — Грошей у них вистачає, а бібліотека не дасть їм більше. Навіть каталог бібліотеки їм довелося замовити в аукціонній фірмі «Клеймор»… Крім того, я знав старого Терраля. Він ніколи не став би тримати в себе не тільки фальшиву книжку, а навіть сумнівний примірник.

— Яз вами згоден, — погодився Варо Борха. — До того ж, Терраль успадкував «Дев'ять Дверей» від свого тестя, дона Лісардо Коя, бездоганного бібліофіла.

— Який, у свою чергу, — Корсо поклав книжку на стіл і дістав свій блокнот із кишені плаща, — купив цей твір в італійця Доменіко К'яра, чия родина, згідно з каталогом Вайса, володіла ним від 1817 року…

Книгар погодився, задоволений.

— Бачу, що ви глибоко дослідили цю тему.

— Звичайно, я її дослідив, — Корсо подивився на нього таким поглядом, ніби той бовкнув дурницю. — Це моя робота.

Варо Борха зробив примирливий жест.

— Я не сумніваюся, що Терраль і його спадкоємці вірили в автентичність книжки, — сказав він. — Я також не заперечую, що цей примірник давній.