Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Опікунка вийшла, впустивши Тамару та Яцека. Хлопець здавався трохи зніяковілим, а дівчина… дівчина була такою, як завжди, — із завзятою посмішкою і в брудних штанях. Ніна відчула, як болісно стискається серце. Віддала б усе, аби тільки тут були Тамара та Яцек, але СПРАВЖНІ Тамара та Яцек, а не ці, зачаровані Азкіелем.

А може, янгольська магія уже припинила діяти?

Ніна кинула на приятелів обережний погляд. Припинила? Ні, Тамара була б спокійною навіть посеред урагану, але Яцек точно був би наляканим, бо ж вони мешкали в будинку, де останнім часом зникли дві особи, а він міг виявитися наступним у черзі.

— О рани Божі, оце так номер, — сказала Тамара. — Ти й справді втекла посеред ночі, зомліла, а лісові духи принесли тебе на руках?

— Лісові духи? — закліпала Ніна.

— Так говорить Кароліна, начебто вона їх бачила. Це правда?

— Не зовсім, — Ніна не була впевненою, що нічні події не наснилися їй. Вона насправді розмовляла з водяними істотами, які мешкали в деревах і пожирали птахів? У денному світлі розмова в печері здавалася кошмаром, породженим страхом і втомою.

— Я знала, що вона вигадує, — Тамара присіла на краєчок ліжка. — А тепер розповідай, що сталося.

— Чого ти взагалі тікала? — втрутився Яцек.

— Нічого, — Ніна відчувала, як в очах збираються сльози. Будь‑якої миті вона могла розревітися, наче дитина. — Ви могли б… могли б принести мені щось поїсти? Я страшенно голодна.

— Авжеж, — у випадку таких потреб із Яцеком завжди можна було порозумітися.

Коли вони вийшли, Ніна відвернулася до стіни й вибухнула плачем. Ридала довго, аж заболіло горло. Потім лежала, тупо дивлячись у стелю. Тамара та Яцек не поверталися. Може, від сніданку нічого не залишилося, і тепер вони думали, що їй принести. А може, перестали нею цікавитися. Та й однаково. Вони ж і так усі загинуть — по черзі, пожерті Бестією із Диявольського Кола.

«Хай йому, хай йому», — повторювала вона, наче ритм цих слів міг заглушити страх.

Але потім згадала про янгола з підвалу, і згадка переважила — дівчинка встала. Вона витерла очі, знайшла хусточку й висякалася. У дзеркалі промайнуло її похмуре, спухле від сліз обличчя і купа розкуйовдженого волосся. На стільці лежало її власне, акуратно складене вбрання. Цікаво, хто його приготував? І хто вночі перевдягнув Ніну в нічну сорочку?

«Напевне, пані Целіна», — здригнулася вона трохи.

Сягнула до кишені плаття, а коли не знайшла в ній ключ, відчинила шухлядку письмового столу. Ключ був там, де й завжди.

— А батьки не говорили тобі, що це погано — брати чужі речі?

Вона аж підстрибнула й озирнулася. Азкіель увійшов так тихо, що вона не почула навіть, як відчинилися двері, і тепер він стояв на порозі, із цікавістю її розглядаючи.

— Я…

— Його вже немає у підвалі.

— Я зовсім не хотіла йти до підвалу!

— Справді? Тоді навіщо тобі оцей ключ?

Ніна мовчала, стиснувши губи.

— Вдягнися. Я зійду із тобою наниз і доведу, що маю рацію.

— Я не хочу спускатися униз.

Азкіель тільки глянув на Ніну, й дівчинка відчула: будь‑який опір даремний.

— Я зачекаю за дверима.

Вона вдяглася і вийшла в коридор. Азкіель махнув їй рукою.

Вони зійшли сходами до холу, а потім крилатий повів її до дверей підвалу. Ніна згадала, як зовсім недавно вона йшла цим само шляхом у темряві, зі свічкою у руках. Тепер все мало інший вигляд. Був ясний день, а на підлозі лежали теплі плями сонячного світла. Крізь вікна долинав спів птахів і крики хлопців, які грали в садку в футбол. Усе це дивно контрастувало із самопочуттям Ніни.

Азкіель узяв у дівчинки ключ, відімкнув двері, а потім вийняв із кишені довгих шат свічку й запалив її. Жестом він запросив Ніну в темряву.