Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Усі поводилися так, наче були звичайними підлітками, які чудового літнього дня можуть спокійно гратися і тішитися життям. Ніна дуже хотіла до них долучитися. Хотіла, але не могла, бо вона знала правду.

— Так, — сказала дівчинка. — Я хочу поїхати.

Пані Целіна кивнула.

— Тоді збери речі й приходь до мене, коли будеш готова. Я буду в кімнаті Азкіеля. Потяг від’їздить о десятій, ми саме на нього встигнемо.

— У мене немає грошей на квиток.

— Нічого страшного, я тобі позичу. Можливо, тобі треба більше часу, щоб попрощатися з усіма? Тоді ти можеш поїхати ввечері…

— Не хочу ні з ким прощатися.

У спальні Ніна стала методично пакувати свою стару ненависну валізку. Із сусідніх ліжок за цим спостерігали Еліза й Лідка.

— Їдеш? — Еліза нахмурилася.

— Так.

— Це не має сенсу, — повчала її Лідка зверхньо. — Ти повинна довіряти. Азкіель…

— Азкіель — паршива свиня! — гарикнула Ніна. — І… і вбивця. Оминаючи той факт, що він не янгол. А ви слухаєте його, наче стадо баранів. Саме так: ви як вівця, яку ведуть на бійню!

Лідка відкрила було рота, але раніше, ніж зуміла щось відповісти, втрутилася Еліза.

— Не займай її, — стенула вона плечима. — Хай іде. Однією менше — це краще для нас.

Ніна залишила спаковану валізку біля ліжка й подалась на другий поверх. Перед кімнатою янгола вона затрималася. Зсередини долинало тихе жебоніння розмови. Дівчинка приклала до дверей вухо, але дерево було надто товстим, щоби розрізнити слова, тож, трохи подумавши, вона увійшла до сусідньої порожньої келії і відчинила там закурене вікно. Обережно перехилилася, намагаючись не забруднитися об підвіконня. Як і сподівалася, крилатий теж відчинив вікно — адже був чарівний літній ранок — і тепер вона чітко чула розмову.

— Я не впевнений, чи це хороша ідея, Целіно, — говорив Азкіель. — А якщо це вона?

— Вона нещасна й дуже налякана дитина, — протестувала жінка. — Боюся, достатньо довіряти вона ніколи не буде. Схоже, що Божа ласка не знаходить до бідосі дороги.

— І все ж, — Ніні здалося, чи в голосі янгола й справді почулася іронія? — Серед них саме вона думає самостійно, вона розумна й навіть достатньо відважна, а це — риси Обраного.

— Ніна лякає інших дітей, — уперлася пані Целіна. — Я її не звинувачую: розумію, через що вона пройшла. Але це погано на них впливає. Через неї вони можуть втратити Божу ласку.

— Я б не казав це саме так, але, мабуть, ти маєш рацію. Може, й справді буде краще, якщо вона поїде.

— Піду подивлюся, чи вона вже спакувалася.

Ніна відскочила від вікна (не встигла його навіть зачинити) і вибігла в коридор, а коли пані Целіна стала на порозі янгольської кімнати, спробувала зробити вигляд, що тільки-но прийшла.

— Я готова, — сказала Ніна.

Спускаючись, вона думала над тим, що їй вдалося почути. Значить, пані Целіна також вірила в дурню про довіру й певно не знала, що янголи насправді ніякі не янголи. У певному сенсі вона була такою само жертвою, як Ніна й решта молоді, але дівчинка не могла їй співчувати.

Азкіель вважав, що Ніна може виявитися Обраною… Малоправдоподібно, вирішила вона, але все ж їй стало приємно, особливо коли вона пригадала слова: «…вона думає самостійно, вона розумна й навіть достатньо відважна».

Дівчина закинула валізку в багажник «іфи» й усілася позаду поряд із пані Целіною. Ремігіуш, як завжди, кермував мовчки, а Ніна не озирнулася, коли монастир залишився позаду. Подумала лише про Тамару та Яцека.

Знала, що скучатиме за ними і непокоїтиметься.

Потім вона спробувала зосередитися на тому, що чекає на неї вдома. Зможе, нарешті, всістися із книжкою в улюбленому кріслі, а мама приготує на обід щось із того, що Ніна найбільше любить: наприклад вареники зі сливами або рис у молоці із цинамоном. Її батьки ніколи не були надто відкритими, але мати проявляла свою любов готуванням їжі, а батько — тим, що брав дочку на прогулянки й купував їй усе, що забороняла їсти мати. Проблему, що саме вона скаже батькам (а передусім, чи повірять вони її розповіді), вона свідомо оминала, бо в потягу матиме для цього чимало часу. Тепер воліла думати про те, що до кінця канікул залишилося ще більше тижня — вона могла б вилежуватися у ліжку й щодня гуляти з Агнешкою, подругою зі школи. Вони були одного віку, але Агнешка здавалася значно серйознішою, інколи її навіть пускали в кіно на фільми для дорослих. Агнешка потім розповідала про ті фільми подругам у класі, але Ніна не дуже їй вірила: відтоді, як довідалася, що в одній зі сцен у «Ріо‑Гранде»[20] Джон Вейн[21] грає повністю голим. Агнешка також мала трьох братів, які лазили в руїнах, шукаючи німецькі каски, зброю і патрони. У Вроцлаві через вісім років після війни все ще було багато місць, де будинки стояли з мертвими очима вікон, а на стінах помітні були сліди від куль. Або навіть існували місця, де будинків не було взагалі, тож ходити доводилося вузькими стежинами поміж купами каміння[22]. Ніна час від часу там бувала, хоча батьки суворо забороняли їй це. Але вона любила гуляти між руїнами й уявляти собі, яким був Вроцлав до війни.

Здавалося, що найбільш небезпечні й захопливі вчинки, які їй доводилося робити в своєму житті — це стрибання в руїнах і намагання при цьому не забруднити платтячка. Мабуть, саме це людство й називає іронією долі.

Потім вона почала думати про менш приємні справи, хоча нічого подібного й не хотіла. Уявляла, як іде ввечері напитися на кухню молока й нервово підстрибує від кожного шурхоту, навіть найменшого. Як читає у кріслі й раптом починає підозрювати, що ЩОСЬ стоїть у неї за спиною. День за днем у страху перед темрявою ночі й тінями, що ховаються в кутку, перед шерехом листя за вікном і відлунням кроків на сходах. Ніна жила б, як під підвішеним дамокловим мечем, чекаючи, доки клинок нарешті впаде. Поки що, правда, Бестію було ув’язнено в Диявольському Колі, але вона скоро вирветься на волю, і це може статися будь‑якої миті. Тому Ніна щовечора засинатиме з переконанням, що вже може не прокинутися, і щоранку розплющуватиме очі, усвідомлюючи, що цей день може виявитися останнім.

[20] «Ріо‑Гранде» — фільм реж. Дж. Фонда (1950), вестерн, сюжет якого пов’язаний зі службою в американській кавалерії на кордоні із землями апачів на р. Ріо‑Гранде.

[21] Вейн Джон (1907–1979) — відомий американський актор, своєрідний «чоловічий символ» повоєнного кінематографа й «король вестерна»

[22] Вроцлав — німецькою Бреслау — було перетворено під час Другої світової війни на фортецю, що найзапекліше (після Кеніґсберга) опиралася Радянській армії: так званий «Breslaufestung» («Оборона Бреслау») тягнулася майже півроку, в результаті чого місто було сильно зруйноване.