Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ніна із зусиллям прокрутила його, бо замок уже трохи заіржавів. Але вона впоралася, потім відступила й сперлася спиною на лавку. Коліна все ще тремтіли.

Пані Целіна шарпнула клямку, а коли двері не ворухнулися, постукала.

— Ти там? Будь розумною, прошу. Що ти робиш, люба? Якщо ти чогось боїшся, ми можемо про це поговорити. Ну, досить. Не будь дурненькою, відчиняй.

Ніна роззирнулася. У каплиці панувала напівтемрява — канделябр із брудними лампочками, що висів під стелею, замість того, аби світити, давав лише стільки блиску, щоби побачити олтар і кілька перших лавок. Підлогу було вкрито товстим шаром пилу, в якому ще виднілися сліди дівчинки від попереднього візиту. Над олтарем висів хрест. Христос мав обличчя, викривлене мукою, а з‑під тернової корони стікала кров, яка в жовто‑сірому каламутному світлі здавалася дивовижно реальною. Дощ стікав по вітражах, а крізь діру в одному з них вривалися холодні подуви вітру.

— Ніно, відчиняй, бо ми будемо змушені вибити двері!

Пані Целіна якусь мить із кимось радилася. Хто там із нею? Ніні здалося, що вона чує голос Маріуша. Чи хлопець достатньо сильний, аби виламати двері?

Вона відступала вздовж найближчої до олтаря лавки, аж поки її спина не торкнулася протилежної стіни. Зліва була сповідальня, а над головою — вітражне вікно із розтрісканим склом. Холодний вітер шарпав її волосся, на потилиці осідали краплинки вологи. Хтось застукотів у двері.

«Маю тікати, — подумала Ніна. — Якщо я не втечу, вона знову зачинить мене в кімнаті, а я цього не винесу».

Але вікна були так високо…

На щастя, крім лавок, у каплиці були розставлені по боках олтаря стільці. Ніна перенесла один із них під скло із тріщиною. Зі стільця вона видерлася на страшенно запилений дашок сповідальні (їй здавалося, що вчинила святотатство), а звідси могла дотягнутися і до вікна. Тут засув був ще більше заіржавлений, ніж замок у дверях, але відчай додав Ніні сил, і за мить крила вітражу розхилилися, наче пелюстки кольорової квітки, впускаючи дощ до каплиці.

Вона затремтіла від холоду, злива миттєво намочила її обличчя й одяг. Гроза, здається, уже минула, але дощ все ще періщив наче з відра. Дівчинка дивилася у темряву, що плюскотіла й шаруділа.

«Геп, геп», — стукала пані Целіна. А може, Маріуш? Так, це точно Маріуш, бо товстезне дерево тріщало під напором брутальної сили. Як довго зуміють протриматися двері?

Ніна, схоже, опинилася, як у прислів’ї, поміж Сциллою і Харибдою. З одного боку, дощ і темрява, з іншого — перспектива бути замкненою у кімнаті.

«Дощ і темрява не є небезпечними самі по собі», — подумала вона. Це Диявольське Коло небезпечне, коли дощить. Якщо вона його омине, нічого не станеться.

Ніна подумала про стіни, які щомиті зближаються усе більше й більше. Про жахливе відчуття задухи, коли людина із відчаєм втягує в себе рештки повітря. Дівчинку врятувало відчинене вікно. Але ж можливо, що іншого разу пані Целіна подбає про те, аби замкнути віконниці.

«Я вискочила з поїзда, тож стрибок з каплиці не може бути гіршим».

Вона закрила очі й пірнула в мокру ніч.

Коли приземлилася на праву ногу, її кістку прошила довга, розжарена голка болю. Дівчинка крикнула. Дощ відразу змочив її до нитки, жахливі холодні струмочки потекли за комір по теплій шкірі спини. Вона обережно спробувала стати на праву стопу — вдалося, хоча трохи боліло. Спочатку вона шкутильгала, але потім зуміла побігти до монастирської брами. У саду було темно, як вона й думала. Морок тут розганяло лише світло, що падало з вікон. В електричному сяйві смуги дощу металево полискували, наче мільйони тонких дротів, що поєднують небо із землею, а освітлений монастир нагадував різдвяну ялинку. Десь у далекому закутку свідомості Ніни з’явилося питання: чи ця ілюмінація не перебудила хлопців і дівчат, а якщо так, то чи всі її тепер шукають? Утім, вона не мала часу чи бажання, щоби задумуватися над такими справами.

Думала саме про Диявольське Коло.

Непереможний імпульс змусив її звернути. «Тільки подивитися здаля, — подумала дівчинка, — а це ж не може зашкодити?» Це нагадувало бажання торкатися кінчиком язика хворого зуба або роздирати струп — Ніна знала, що не повинна цього робити, і вся тремтіла від холоду й страху, але все одно йшла до Кола. Вже бачила засохлі дуби, які відтінялися у мороці дощової ночі ще глибшою чорнотою. І щось було під ними: якась постать, шишкувата, покручена й колюча, як самі дерева, але при цьому жахливо людська. Вона витягала вперед руки, наче хотіла загорнути в них увесь монастир, пальці мала тонкі й дуже довгі.

Ніна запнулася й втратила землю під ногами. Холодне багно заліпило їй обличчя. Вона встала й витерлася мокрим рукавом. Це падіння її витверезило, тож вона розвернулася і, більше не озираючись, побігла до брами. У цей час та стояла замкнена, але дівчинка без проблем залізла на залізні ґрати і зіскочила з іншого боку. За її спиною вітер приніс:

— Ніно, Ніно, повертайся!

Вона бігла стрімголов у напрямку містечка. Потім сповільнилася, коли забракло дихання, а в боці закололо. Лише тепер вона насправді відчула, як холодно. Жахливий холод дотягувався до найглибших частин тіла. Дівчинка відчувала його в серці й у животі, де він перетворював нутрощі на покручені бурульки. Вона цокотіла зубами, зіщулившись під напором зливи. Мокре вбрання гидко обліплювало її, наче друга шкіра.

До містечка була ще година дороги.

Дощ перейшов у мжичку, а з‑за хмар час від часу виглядав місяць, який не давав забагато світла, але його вистачало, аби принаймні йти не в абсолютній темряві. Спочатку Ніна не думала ні про що, просто хотіла віддалитися від монастиря. Потім зосередилася на думці про пані Стефанію. Вона була милою, тож напевне не відмовить у допомозі.

Ніна приспішилася.

Але ж у цей час «Мисливську» буде зачинено.

Дівчинка сповільнилася.

Котра може бути година? Певно, минула північ, що означало, що в містечку більшість людей уже спала. Відчиненими залишалися, може, тільки якась аптека або бар… І відділення міліції, так. Ніна в цю мить пішла б навіть до міліції. Пані Целіна заслужила бути покараною за все, що вона зробила, а в міліції ж, напевне, поставляться до молоді краще, ніж до дорослих, так? Бо не можна звинувачувати підлітків у тому, що батьки наказали їм сюди приїхати.

Думка про батьків відізвалася у шлунку Ніни неприємною судомою. Її батько й мати могли потрапити у в’язницю за допомогу в переховуванні янгола. Але тепер дівчинка готова була піти й на такий ризик. «Мама й тато зрозуміють, що я не мала іншого виходу», — повторювала вона собі.