Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пастка вже замкнулася. Бестія знайде тебе, навіть якщо ти втечеш на край світу.

Машина їхала лісовою дорогою, дерева миготіли перед очима Ніни. Сльози струмочком текли по її щоках, на губах вона відчувала їхній солоний смак. Пані Целіна простягнула руку, аби втішити дівчинку, але та мимоволі відсунулася. Не хотіла співчуття опікунки: тільки не це. Через спеку плаття прилипло до спини Ніни, а сидіння машини були настільки гарячими, що майже пекли. Пані Целіна опустила скло, і крізь прочинене вікно вривався запах лісу та розігрітої сонцем дороги. «Канікули, — думала Ніна. — Чому я не можу мати нормальних канікул?»

Машина зупинилася перед вокзалом, і Ремігіуш узяв валізку дівчинки. До відправлення потяга залишалося десять хвилин, на пероні вже чекало двійко старших чоловіків і родина з дитиною. Дорослі тактовно відводили погляди від залитого сльозами обличчя Ніни, але хлопчик витріщався на неї із явною цікавістю. Аж врешті мати шарпнула сина за руку, схилилася і щось прошепотіла йому на вухо.

Пані Целіна пішла до каси.

Повернення додому зараз нагадувало ховання голови у пісок, і Ніна розуміла це. Не грішила надмірною відвагою, але ж не була також і боягузкою. Завжди вважала, що коли небезпека неминуча, то краще про це знати завчасно. Коли медсестра в лікарні робила їй щеплення, вона ніколи не відвертала голову, а в дантиста не заплющувала очі, бо чекати в темряві, усвідомлюючи, що свердло дзижчить усе ближче, було гірше, ніж вид цього свердла. Якщо тепер вона втече, все її майбутнє перетвориться саме на таке чекання у темряві. А якщо Обранець переможе Бестію з Диявольського Кола — що досить ймовірно — Ніна про це навіть не дізнається. Буде в безпеці, але до кінця життя помиратиме від страху.

До вух Ніни долинув протяглий свист, і за мить, посапуючи, на станцію вкотився потяг. З труби локомотива підіймалися чорні клуби диму, що створили на тлі синього неба фігуру, яка нагадувала знак питання. «Їхати чи не їхати», — захихотіла нервово Ніна. Перед самими канікулами мати взяла її до театру на «Гамлета», але дівчинці вистава не сподобалася: забагато там горя й людей, які з незрозумілих причин обов’язково хотіли повбивати інших людей.

«Велика кількість убивств, мабуть, сподобалася б Тамарі», — подумала Ніна, і на згадці про подругу в неї знову стислося серце. Що тепер буде з Тамарою? З Яцеком? Зачаровані янголом, вони не мали навіть тієї крихти захисту, який надавав Ніні породжений переляком здоровий глузд.

З потяга вийшло кілька осіб, зокрема кілька туристів із рюкзаками й палатками: певно, збиралися відпочити над озером. У вагон же всілися двоє старших чоловіків і родина з дитиною. Хлопчик раз у раз озирався на Ніну, дивлячись на неї величезними, наче блюдця, очима. Вона йому заздрила. Добре було б мати шість років і не перейматися нічим, крім того, що батьки не купують тобі морозива або що під час подорожі закінчилися цукерки. Бути дитиною означає те, що інші приймають рішення за тебе. Вона почувалася так, наче її ноги приросли до перону. Дуже хотіла опинитися у вагоні, в дорозі додому. Прагнула, щоби мама її притулила до себе — хоча Ніна зазвичай не надто полюбляла обійматися, — а батько взяв би на прогулянку до Щитніцького парку[23]. Вона могла мати все це вже за кільканадцять годин, але не рушила з місця. Бо ж у глибині душі знала, що не буде жодних обіймів чи прогулянок, так? Її мати… Ніна уявляла собі гримасу матері, коли вона довідається, що Ніна втекла з монастиря, оскільки втратила віру в янголів.

— Ніно? — пані Целіна підігнала дівчинку.

— Я… я, мабуть, не поїду. Ви можете здати квиток у касу?

— Так, певно так, — зітхнула жінка. — Ти впевнена?

— Упевнена, — відповіла Ніна з переконанням, якого не відчувала. Хотіла, щоби потяг уже від’їхав. Тоді було б пізно змінювати рішення, а дівчинка вже не відчувала б це величезне бажання кинутися у відчинені двері вагону.

Пані Целіна кивнула кондуктору, який свиснув і застрибнув на сходинку потяга. Той рушив. «Пізно», — подумала Ніна, в якій все кричало: біжи за вагонами, що зникали вдалечині.

— Вибачте за клопіт, — сказала вона, бо, попри своє ставлення до опікунки, відчувала провину. — Сподіваюся, що ви зможете повернути гроші за квиток.

— Не переймайся цим, люба. Я рада, що ти з нами залишишся.

«Справді? А як із поганим впливом на інших?» — подумала Ніна, але нічого не сказала. Тільки попросила дозволу повернутися пішки, через містечко.

— Але люба, — відразу запротестувала Целіна. — Це ж дві години дороги: година звідси до Маркотів, а потім ще година до монастиря.

— Я впораюся.

— Принаймні ми підвеземо тебе до містечка, — опікунка нервово запитувала поглядом: що ти задумала? Але Ніна сміливо його витримала.

— Дякую.

Ледве машина заїхала між перші будинки Маркотів, як відразу зіпсувалася. Спершу мотор почав видавати підозрілі звуки: пирхав, фиркав і кахикав, наче старий астматик; потім автівка кілька разів шарпнулася і стала на місці. Ремігіуш вийшов, пані Целіна і Ніна зробили те саме — в розігрітих нутрощах машини було надто душно, до того ж трохи смерділо мастилом і бензином. Дівчинка подивилася хвилинку, як Ремігіуш порпається під капотом, як ричить під ніс прокльони. Потім вона перевела погляд на шеренгу будиночків, що стояли вздовж вулиці. Були вони кольорові, наче коробки цукерок, а біля кожного ріс невеличкий доглянутий садочок. В одному з таких садочків тихенько поскрипувала гойдалка, на якій сиділа дитина, з іншого долинало клацання садових ножиць. Це, схоже, був дуже тихий район.

Ніна ворухнулася. Жар з неба лився такий, наче була середина липня, а не кінець серпня. Сердега пітніла й починала жаліти, що вдягла, розраховуючи на подорож, панчохи. Тільки калюжі багнистої води біля бордюрів нагадували про недавній дощ.

— То я піду, — сказала вона, думаючи про гроші, які, може, вдасться отримати на пошті. — Певно немає сенсу тут чекати…

— Іди, люба, — пані Целіна всміхнулася. — Ми впораємося. Не запізнюйся на обід!

Коли Ніна відійшла на кільканадцять кроків, до машини підійшов молодий чоловік. Вона сповільнилася й озирнулася, але так і не розчула, що саме сказав незнайомець Ремігіушу. Певно те, що його машина теж зіпсувалася, у рибному магазині зіпсувався холодильник, а пральню зачинено через аварію. А може, це Ніні лише здавалося, а насправді він говорив щось інше.

«Світ змінюється», — подумала вона. Отримала на пошті гроші, а потім рушила в бік вулиці Кам’яної, попиваючи по дорозі «оранжад». Було спекотно — зовсім як тоді, коли вона йшла цим шляхом востаннє. Тільки тоді з нею був Яцек, а зараз Ніна йшла сама.

«Я не гублюся», — думала вона вперто, коли знову опинилася на невеличкій площі із криницею, поряд із зачиненим магазинчиком сувенірів, на якому висіла та сама закурена листівка. Наче час зупинився. Наче містечко ожило й перетворилося на лабіринт розігрітих сонцем, вимерлих вулиць, якими лише час від часу проходили люди з ошалілими обличчями й розгубленими поглядами. А центром цього лабіринту був дім Левицьких — у цьому Ніна була впевнена.

«Я не гублюся, — повторила вона. — Ну, хіба що в темряві, або коли не знаю дороги, а тут я уже була. Якщо раз пройду якимось шляхом, то завжди потраплю туди знову. Умію читати мапи. Добре орієнтуюся у просторі, так говорить мій батько. Тому зараз я піду оцією вулицею, поволі, уважно роздивляючись, а ти мене пропустиш. Я побачу вивіску прасувальні й поверну на вулицю Кам’яну: замість того, щоб знову потрапити на цю холерну площу».

Ясно?

Містечко навколо неї мовчало, але Ніна відчувала його опір, наче мала справу з розумним, хоча й напівсонним створінням. Вона йшла повільно, як і обіцяла собі, проводячи долонею по шерехатих стінах невисоких кам’яниць. Пошепки читала вивіски: кравець, фотоательє, штопання панчіх. Було сонно й тихо, з помешкань не долітало ані звуку радіо чи розмов. Тільки зелений птах у клітці на вікні видавав хрипкий клекіт і бив крилами, дивлячись на Ніну очима-намистинками.

[23] Найбільший парк Вроцлава, що займає площу більше 100 гектарів; висаджений наприкінці XVІІІ ст. командиром гарнізону Бреслау, Ф. Гогенлое в «англійському» стилі (чи то в стилі, що не використовує «регулярні», симетричні елементи; наслідує дику природу).