Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Рефлекторно дівчинка відступила, спина її вперлася у тверду скелю, а рука — в щось, що нагадувало на дотик дрібні кісточки. Вона скрикнула й зіщулилася. Мокре холодне вбрання усе ще липло до її шкіри, тіло били дрижаки, а зуби цокотіли так сильно, що будь‑якої миті вона могла відкусити собі язика. Але принаймні, на неї вже не падав дощ.

— Н-н-н-н-ні, п… прошу, — сказала вона.

— Не бі-і-і-і-й-с-с-с-ся, — голос не мав у собі нічого людського й нагадував звук крапель і шум води, що виливається з водостоку. Якби дощ навчився говорити, напевне саме так би це й звучало. Але Ніна якимось дивом розуміла кожне слово.

Вона поволі розплющила повіки. Її оточувала темрява, розідрана лише зеленавим проблиском лісових гнилиць. У цьому слабкому, фосфоричному світлі дівчина розгледіла стіни настільки низької печери, що якби вона випросталася, то напевне вдарилася б головою об стелю. Потім глянула вниз і помітила, що сидить посеред кісток. Були там маленькі черепи пташок, мишей, лисичок і, мабуть, зайців, що дивилися на неї чорними очними ямами. Одні вже пожовкли від старості, інші лисніли білим, наче нещодавно їх вилизали дочиста. На деяких виднілися залишки м’яса. Ціла купа кісток і скелетів, серед яких Ніна могла бродити по кісточки.

Вона скрикнула знову, кинулася назад і вдарилася потилицею об стіну. Заболіло.

Темрява навпроти неї забулькотіла, наче хтось пробивав злив.

— Не бі-і-і-йс-с-ся, — знову той самий нелюдський голос. — Не ї-с-с-с-сти ді-і-і-іти… Ді-і-і-іти завели-и-и-икі… Їс-с-с-с-сти птаха-а-а-а, й миша-а-а-а-а, й зайця-а-а-а-а… Птаха-а-а-а-а до-о-о-обра, найкраща-а-а-а… Кров тепла-а-а-а, грі-і-і-іти-и-и вода-а-а-а…

— Х… хто ви такі?

Темрява захвилювалася і захлюпотіла. Ніна побачила водну істоту. Це було непросто, бо її тіло зливалося із темрявою, але якщо людина знала, що треба знайти поглядом, то починала помічати легенькі проблиски срібла й місця, де на прозорій шкірі заломлювалося світло.

— Ми-и-и вода-а-а з дерева-а-а-а, жити-и-и в дерева-а-а, виходити-и-и-и в до-о-о-ощ… Не роби-и-и-и кривди-и-и-и людя-я-я-ям…

Ніна нервово сковтнула слину, пригадавши знайдену в саду мертву сороку. Її також убили ці істоти? Чи насправді вони вбивали тільки птахів і невеликих звіряток, а не людей? І що із Тимеком?

Останнє питання вона промовила вголос.

Водна істота знову захлюпотіла. Ніні здалося, що цей звук означає щось на кшталт роздратування або нетерплячки.

— Дитина-а-а-а йти-и-и сама-а-а… Йти-и-и з на-ми-и-и… Потім ми йти-и-и своя дорога-а-а, а ди-тина-а-а своя-а-а… Не кривдити-и-и дитина-а-а…

Ніна не була впевненою, чи можна в це вірити. Тимек із власної волі залишив Малгосю, пішов до «духів», що мешкали в деревах, а потім, коли пішов сам, його дістала Бестія із Диявольського Кола?

Може, так. А може, ні.

Ніна зараз не могла нормально думати. Вона все ще тремтіла від жахливого холоду й боялася, хоча і не настільки сильно, як мить тому. Водна істота, певно, не хотіла заподіяти їй кривди.

І принаймні одна частина головоломки вклалася на своє місце.

— Маура Левицька вас бачила, — сказала Ніна. — Розповідала про вас людям, але ніхто їй не вірив. В озері також мешкають такі само істоти, як ви, правда?

— Не зна-а-ати людина-а-а Маура-а-а… В озера-а-а наша-а-а сестра-а-а, несміла-а-а, ховатися-а-а перед люди-и-и…

— Ви ж мені допоможете, правда? Я мушу зігрітися… Можна розвести тут вогонь? Прошу, я зараз замерзну…

Істота заплюскотіла з явною огидою.

— Не вогню-у‑у, ні-і-і, не любити-и-и вогню-у‑у. Вода-а-а й дерева-а-а ні-і-і…

— Але мені холодно! — розпачливо крикнула дівчинка. — Хочете, щоби я отримала запалення легенів і померла? Прошу, я мушу зігрітися, прошу…

Вона розплакалася, трохи сподіваючись на те, що це пом’якшить крижане серце водної істоти, а трохи тому, що мусила. Весь час вона тремтіла й згорталася у клубок, намагаючись зберегти в замерзлому тілі хоча б маленьку іскорку тепла. Але тепла давно вже не було, і тепер Ніні здавалося, що вона сама перетворилася на бурульку. А коли в печеру задував вітер, ставало надзвичайно холодно, що всередині аж боліло, наче хтось різав її нутрощі бритвою.

— Не‑е-е плаче‑е-е не‑е-е не‑е-е, немає чому‑у-у плакати-и-и. Немає вогню-у‑у, немає плачу‑у-у. Спи-и-и…

— Але…

— Спи-и-и…

Темрява простягнула до Ніни полискуючу сріблом руку. Дівчинка на мить відчула себе так, наче пірнула в озеро. Картинка перед очима розмилася, звуки долітали до вух стлумленими. Але вона не могла дихати, шарпнулася у паніці, та вода була всюди, наче раптом нею наповнилася уся печера. Ніна хотіла крикнути, але, на її здивування, гладка холодна долоня — якимсь дивом водночас м’яка і тверда — закрила їй рота.

— Спи-и-и, — повторила істота.