Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І Ніна заснула.

Коли вона прокинулася, її оточувало м’яке, затишне тепло постелі. СУХОЇ постелі. Якийсь час дівчинка насолоджувалася цим теплом і не розплющувала очей. У напівсні вона відчувала: те, що вона побачить навколо себе, геть їй не сподобається. Тож вона лежала, час від часу потягуючись, але сон невмолимо тікав від неї. Ніну ж охоплював усе більший неспокій. Під ковдрою було душно, дівчинка відчувала, як сильно калатає її серце, їй починало бракувати повітря. Але вона продовжувала стискати повіки, бо не хотіла ані думати, ані просинатися. Вона хотіла спати.

— Ніно, люба, як ти почуваєшся?

Голос пані Целіни. Дівчинка згорнулася у ще щільніший клубок.

— Ти вже не спиш? Я хотіла тільки запитати, чи є в тебе якісь проблеми?

— Так, — буркнула Ніна й відразу пожаліла.

— Щось болить?

— Мабуть… мабуть, у мене температура.

— Зараз принесу термометр.

Ніна відкрила очі й виповзла з‑під ковдри. Як вона і підозрювала, знаходилася у кімнаті пані Целіни, спала на її ліжку. За вікном було вже ясно, дощ припинився. Із саду долинали голоси близнючок та Елізи, на тому тлі чути було голос Артура. Годинник, що стояв на каміні, продзвонив дев’яту.

Пані Целіна з’явилася з термометром. Побачивши її усміхнене обличчя, Ніна відчула, як до горла підкочує червона, паскудна хвиля злості. Дівчинка хотіла верещати й здерти цю посмішку нігтями.

— Ну, досить, люба, зараз побачимо, що там у тебе за проблеми. Не виглядаєш погано. Ти страшенно перелякала нас уночі, коли так раптово вибігла під дощ. Ми всі хвилювалися. Але тільки-но уяви: Кароліна знайшла тебе вранці, й ти просто лежала на порозі. Ти сама повернулася? А чому ж не зайшла всередину? Двері ж увесь час були відчинені.

Пані Целіна щебетала, а Ніна намагалася сидіти спокійно, поки холодний термометр стромлявся їй під пахву. Але найгіршим був, власне, дотик опікунки — щоразу, коли світловолоса жінка торкалася її чола кінчиками пальців або коли гладила по щоці, Ніна ледь стримувала себе, аби не відсунутися.

— Дивно, температура в тебе нормальна. Ти впевнена, що почуваєшся погано?

— Так.

Але насправді Ніна не почувалася погано. Хотіла бути хворою, хотіла мати температуру й лежати тепер напівпритомною у ліжку. І спати, найкраще — спати. Тоді інші б відповідали за неї, а сама вона не мусила би перейматися, що робити. Але проблема полягає в тому, що вона завжди була стійкою до простуди. Колись під час шкільної екскурсії у гори увесь клас потрапив під дощ, усі намокли й похворіли, і тільки Ніна навіть нежить не підхопила. Іншого разу хлопці зняли з неї на стадіоні пальто й натерли снігом так, що додому вона поверталася плачучи, в мокрому платті. Був лютий, мінус десять. Матір тоді лякала її запаленням легенів, але дівчинка пішла наступного дня до школи, ніби нічого не трапилося.

— Щось у тебе болить, люба?

— Так, голова, — вона в останню мить стрималася, аби не сказати, що живіт, бо тоді могла б не отримати сніданок. А Ніна була страшезно голодною, пустий шлунок мало не приклеївся до спини.

— Сподіваюся, що це мине, — пані Целіна почастувала підопічну чарівною посмішкою. — Не переймайся, люба, все буде добре. Тільки не лякай нас так більше, прошу. Ми тут, щоби опікуватися тобою, і хочемо, аби ти почувалася добре…

— Так, я знаю. Ми одна велика щаслива родина. Проблема в тому, що родина ця із дня на день усе меншає.

— Якщо йдеться про Сташека й Тимека…

— Нічого не хочу чути.

— Вони…

— Я не хочу цього чути! — Ніна кинулася на ліжко й натягнула ковдру на голову.

— Люба…

— Я не «люба»! — вона мала дивне враження, що поводиться по-дитячому, але не зуміла стриматися.

Пані Целіна делікатно погладила її по плечу, що визирало з постелі.

— Може, ти почуватимешся краще, якщо поговориш з друзями. Тамара та Яцек чекають у коридорі.

— Я не хочу з ними розмовляти.

— Що ти кажеш, люба? От побачиш, тобі стане краще.