Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Прасувальня, з того, що пам’ятала Ніна, мала бути десь між ремонтом панчіх і маленьким продовольчим магазинчиком.

«Не обманюй, — нагадувала вона містечку. — Я знаю, що це тут».

Маркоти неохоче поступилися, Ніна, нарешті, побачила щит вивіски прасувальні й зуміла завернути у потрібну вуличку. Тепер досить було знайти номер сімнадцять, де мешкали Левицькі. Вона дісталася до малого будинка, який стояв, втиснутий поміж двома більшими будинками, наче дитинка поміж батьками. Був він старий і занедбаний, із віконних рам відлущувалася фарба, на даху не вистачало черепиці, а стіни поросли плющем. Ніна пхнула хвіртку саду, в якому стояв болотний аромат лілій і згнилих у воді рослин.

Хвіртка скрипнула. Над ґанком було видно ліхтар із частково збитим склом, на якому вціліла частина номеру будинку: 7. Утім, дівчинка була впевнена, що це саме те місце, яке їй потрібно. Маура мусила виховуватися саме тут, серед цієї буйної, напівздичавілої зелені. Ніна легко могла уявити Мауру, як вона сидить над крихітним озерцем і з висолопленим язиком робить ескіз метелика над густим кожухом ряски.

«Що я їм скажу?»

Вона затрималася перед дверима й опустила вже підняту руку. Дзвінка не було, над ґанком висіла тільки дивна прикраса з дроту й пожовклих від старості пташиних кісток, побачивши які дівчинка трохи здригнулася. Кістки ліниво рухалися, хоча вітру не було.

«Яцек мав рацію. Я ж не можу так просто сказати: гей, дозвольте мені подивитися на картини вашої померлої родички».

Не знаючи, що робити, вона застосувала метод, який вже був перевіреним із валізкою, — просто підняла руку й постукала: раніше, ніж встигла про це подумати. Потім відступила, її серце калатало в самому горлі. З того боку почулося човгання, і за мить двері трохи відчинилися.

Вона відкрила рота, але, перш ніж устигла що‑небудь сказати, брязнув знятий ланцюжок, двері відчинилися ширше, й на порозі постала згорблена старенька. Побачивши Ніну, вона зраділа, бо її зморщене, наче сушене яблуко, обличчя прорізала посмішка.

— Заходь, я на тебе чекала.

— Але… але я… — дівчинка була переконана, що жінка плутає її з кимось іншим.

— Ти ж прийшла оглянути картини, чи не так?

— Так…

— Ну то заходь, чого чекаєш? Стефця мені розповідала про тебе й говорила, що ти прийдеш. Я думала, що ти будеш раніше, вже з місяць чекаю.

Місяць? Місяць тому Ніни тут зовсім не було, не кажучи вже про те, що вона не знала Стефцю — чи, напевне, пані Стефанію з кав’ярні «Мисливська». Утім, не стала виправляти цю помилку.

— Заходь, заходь.

У домі було досить прохолодно, хоча широко відчинене вікно впускало серпневу спеку. Пилинки вирували, підсвічені сонцем; пахло пастою для підлоги, накрохмаленою постіллю і дріжджовим тістом. Але з‑під цих радісних, ясних запахів пробивався ледь помітний сморід старості, який завжди нагадував Ніні про літніх людей. Наче запах нафталіну, спітнілого одягу й бруду, що збирається у щілинах між дошками.

— Вип’єш чаю? — старенька вже човгала на кухню.

— Ні, дякую.

— А може, компоту? Молока? У мене є ще трохи пирога…

— Компот — те, що треба, — Ніна не хотіла пити, бо випорожнила пляшку «оранжаду», але зрозуміла, що якщо знову відмовиться, то господиня ще довго пропонуватиме щось нове, поки її гостя не погодиться.

— Мене звуть Ніна. Насправді — Яніна, але всі звуть мене Ніною.

— Моя Марися також просила називати себе Маурою, — старенька крутилася по невеличкій кухні. Усі шафки тут було розмальовано великими польовими квітами: маками, волошками й маргаритками. Ніна подумала, чи це не одне з ранніх творінь Маури, чи, може, господиня також мала мистецький хист. — Дивне, чуже ім’я. Чужоземне, але їй подобалося; і ще до того, як їй виповнилося чотирнадцять років, навіть не озиралася, коли хтось намагався звати її Марисею. Прошу, з моїх яблук.

Компот був смачним, солодким і водночас трохи кислуватим. Освіжаючим.

— Ходімо, покажу тобі її фото. Ти ж хочеш на нього подивитися, правда?

— Так, — Ніна не зуміла відмовитися. Зрештою, вона б і справді охоче подивилася на фото жінки, яку вона так часто уявляла. Про картини нагадає старенькій пізніше.

Господиня подріботіла до спальні, в якій царювало велике, завалене перинами ліжко. Вікно було зачинене, крізь шпарини поміж запнутими шторами всувалися гострі клинки світла. Тут панував напівморок, а холод відчувався навіть виразніше, ніж в інших приміщеннях. Ніна подумала, що цей холод характерний для старих кам’яних будинків, які ніколи, навіть у найспекотніші літні дні, не нагріваються, і в них завжди залишається тінь зимового морозу. Монастир також був таким місцем.

Старенька зняла з камінної полиці оправлену в сріблясту рамку фотографію і подала Ніні. Потім розсунула штори. Сонце полилося з вікна, наче кров з розірваної артерії, — Ніна мусила відвернутися, коли яскравий блиск заколов їй під повіками.

— Це єдиний знімок дорослої Мариськи, який у мене є. Ті, з Варшави, згинули під час війни, а потім, коли вона повернулася, уже не дозволяла її фотографувати, — старенька сумно посміхнулася. — Це вона прислала мені в листі навесні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого. Написала: «Я і моя дитинка вітаємо тебе, Варшава також сповнена чарами». Нічого більше, тільки ця фраза. Таким оце чином я довідалася, що стала бабцею.

Ніна чомусь уявляла Мауру Левицьку брюнеткою циганського типу краси, але жінка на фото нагадувала скоріше норвежку чи шведку. Була високою, мала широкі плечі, які свідчили про заняття спортом, а волосся було наче пух кульбаби — дуже ясне й дуже легке, оточувало голову пухнастим ореолом. Дитина на її руках мала маленьке біле платтячко й посміхалася беззубими яснами. Ніна хотіла запитати, що із нею сталося, але побоялася. Може, дівчинка також померла, як і її матір? Бо цей дім не здавався домом, у якому живе підліток.