Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ніна потребувала місця, де могла б зігрітися, просушитися і з’їсти щось тепле, а потім перечекати ніч. Уранці все здаватиметься кращим, вона була в цьому впевненою. Вона знайшла б пані Стефанію і щиро поговорила б із нею, а та б щось вигадала.

Бестія знайде тебе, навіть якщо ти втечеш на край світу. Єдиний для тебе шанс — це залишитися тут, де є Обраний.

Ніна не могла виїхати з Маркотів.

І не могла залишитися у монастирі.

«Я не стану зараз про це думати», — твердо вирішила вона.

І нова проблема: а якщо вона не знайде жодного місця, де можна перечекати ніч? Тоді їй залишається стукати у двері чужих людей у надії, що хтось відчинить і змилується над нею. «Я можу піти до плебанії[19]», — подумала вона, бо знала, де розташований костьол, а ксьондз не відмовить мокрій, змерзлій і голодній тринадцятирічній дівчинці.

Принаймні на це вона сподівалася.

Ніна зосередилася на картинці полум’я, що палає у каміні, на теплі й сухому вбранні. На товстій волохатій ковдрі, в яку вона могла б загорнутися по самий кінчик носа. Не забула й про кухоль гарячого супу в руці. Думка про це все знову довела її майже до плачу. Вона приспішилася, бо тільки так і могла зігрітися. Скільки вона вже пройшла? У цій дощовій темряві вона повністю втратила відчуття часу й відстані. Але принаймні не могла загубитися: дорога до містечка була прямою і весь час вела над берегом озера. Ніна чула плескіт хвиль, що розбивалися об каміння…

Точніше, вона їх чула ще мить тому — але не тепер.

Раптом серце її стислося від жаху. Ніна затрималася і напружила слух, але до вух долинав лише монотонний плескіт дощу й шум вітру в кронах дерев. Нічого більше.

«Я заблукала? Як так?»

Вона повернула праворуч, де мало бути озеро. «Зараз я натраплю на один із тих великих прибережних каменів, — заспокоювала себе дівчинка. — Або навіть увійду в воду». Але нічого подібного не сталося, Ніна тільки наштовхнулася на мокрий шорсткий стовбур бука, який раптом виріс перед нею з темряви.

«Де я опинилася?»

Серце її калатало так, наче мало вискочити з грудей, очі в паніці розширилися. Потроху, знехотя, вона визнала, що й справді заблукала. Зітхнула, намагаючись заспокоїтися і згадати, чи тракт, який вів до містечка, десь повертав. Проблема в тому, що Ніна ніколи не звертала на це уваги. Пані Целіна або хтось із молоді не згадували, чи є тут якась інша дорога, але це ще нічого не значило. Може, вона випадково вийшла на стежку, протоптану між деревами, або сталося щось подібне. Якщо вона повернеться, то знову потрапить до озера, бо не могла ж вона відійти надто далеко.

Вона розвернулася і майже відразу перечепилася об коріння, що стирчало із землі. Ніна ледь втримала рівновагу. Дорога в цьому місці була вузькою — набагато вужчою, ніж мала бути. І це коріння… Авжеж, тракт до містечка був усіяний більшим чи меншим камінням, але жодного коріння вона там не бачила. Яким дивом вона раніше не зауважила, що йде не в той бік? Ніна сунула вперед, витягнувши перед собою руки про всяк випадок, якщо знову перечепиться. Черевики провалювалися у грузьку землю, а гілля, яке шарпав вітер, час від часу било її по обличчю мокрим листям. Вона зачепилася ногою за ще один корінь і цього разу не зуміла втримати рівновагу — впала на коліна й руки. Грязюка була холодною і гидкою, дрібні крапельки сікли її потилицю, наче на шкіру падали тисячі маленьких лез. Дівчинка крикнула:

— Допоможіть! Прошу, нехай мені хтось допоможе! Допоможіть!

Але ніхто її не почув, а від цих криків вона тільки охрипла, тож навіть не мала сил плакати. Ніна встала й рушила уперед, хитаючись, наче сліпець, відчуваючи паніку. Згадувала розповіді хлопців про вепрів, вовків і змій, яких вони зустріли під час пошуків Тимека. Більшість із тих історій напевне була вигадкою, але частина могла виявитися і правдивою. Чи змії виповзають, коли дощить? І печера… Ніна пам’ятала, що за столом хтось згадував про печеру, до якої він увійшов, аби перевірити, чи немає там Тимека. Якби вона могла її знайти, мала би прихисток від дощу й могла б перечекати там до ранку. Адже був серпень — у серпні навіть у холодні мокрі ночі люди не замерзають до смерті.

Правда ж?

Вона запнулася, цього разу не об корінь, а просто від втоми. Ноги відмовлялися йти. Коли дівчинка впала, то не зуміла вже встати, тільки згорнулася під деревом, ховаючи голову в руках. Шкодувала, що втекла з монастиря.

Але було пізно.

Коли вона підвела голову, то їй здалося, що темрява попереду засяяла, мов срібло. Наче тонкі нитки дощу зібралися в одному місці, утворюючи істоту, чиє прозоре водянисте тіло відбивало слабкий блиск місяця. Істота була високою і гнучкою, а її тонкі пальці нагадували крижані ножі.

Духи вийшли з дерев і забрали Тимека.

— Гей! Хто ти? Прошу, не кривдь мене! Мені потрібна допомога! Прошу!

Перед цим Ніні здавалося, що вона надто втомлена й замерзла, аби боятися хоча б чогось. Але тепер дівчинка змінила думку. Її огорнув страх, первинний жах — це щось попереду було гірше, ніж холод і блукання нічним лісом. Було… було таким чужим!

І наближалося до неї.

Ніна встала, чіпляючись за дерева. Хотіла тікати, але істота була швидшою та спритнішою, як гірський струмінь, уся срібляста, наче зроблена з води й металу. Певним чином навіть красива, з десятками гострих зубів, що блищали в широко відкритій пащі.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

в якому Ніна виїздить, а потім повертається,

картини викликають ще більший неспокій

і ми дізнаємося правду про Славека

Ніна розплющила очі.

І відразу їх закрила.

[19] Плеба́нія — двір священика католицької, греко-католицької чи реформаторської церкви в Україні, Польщі та Білорусі у ХVI–XX ст.