Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ніна підійшла до дверей і пильно їх оглянула. Вони були дебелими, дубовими. Ключ, зрозуміло, стирчав у замку назовні. У книжці, яку вона недавно читала, головна героїня засунула газету під двері, випхнула ключ, який на ту газету впав, а потім затягнула його всередину. Але Ніна не мала газети, і, що гірше, під дверима не було шпарини. Мабуть, способи, добрі в пригодницьких романах, необов’язково можуть придатися у житті.

Вона подумала: а якщо почне кричати, чи почує її хтось, чи прийде визволяти? На кого могла б розраховувати? На Тамару? Яцека? Вони були зачаровані янголом і напевне вже спали. Якщо вона почне верещати, ймовірніше, прибіжить сюди пані Целіна й накаже дівчинці заспокоїтися.

Ніна відчувала, як знову виступають сльози. Найбільше боліло від спогаду про Тамару та Яцека, яких вона вважала друзями. «Не стану про це думати», — вирішила дівчинка, яка тепер мусила зосередитися, аби вийти з кімнати.

Могла б крикнути, а потім сказати пані Целіні, що мусить піти у туалет. Тоді ж вони її випустять? А по дорозі знайшла б спосіб втекти.

Гримотіння грози почулося значно ближче, темрява за вікном запалала яскраво‑блакитним світлом блискавки.

Чи янголи випадково обрали одне з найгрозовіших місць у Польщі? Ніна в цьому сумнівалася. А тому вся балаканина про перші християнські землі також була брехнею.

Вона спробувала пригадати, що знає про християнізацію Польщі зі школи. Це було непросто, і хоча Ніна любила історію, але обмежувалася чи не виключно історією культури — тож знала, як у давні часи люди вдягалися, що їли, які мали звичаї, але дати й політичні події якось не бажали триматися у її голові. У дев’ятсот шістдесят п’ятому році було хрещення Польщі — тільки це вона й пам’ятала, а потім виникло єпископство у Гнезні. Трохи далекувато від місця, де вони зараз знаходилися.

А якщо янгол збрехав, кажучи про християнські землі? Якщо насправді це геть його не обходило: чи були тут у давнину язичники, чи ні? То, може, він зовсім не був янголом?

Від цієї думки в Ніни аж голова закрутилася. Вона зіщулилася. На мить їй здалося, що небо зараз відкриється і в неї вдарить блискавка розлюченого Бога. Чекала. Минали страшні, повні напруги секунди. Одна, друга, третя…

Може, вона повинна впасти на коліна й благати вибачення?

Але думку, що раз прийшла їй у голову, не можна було так легко викинути. І не сталося нічого жахливого. Хоча гроза шаліла навколо, Ніна була в безпеці в монастирі.

За мить вона дозволила собі полегшено видихнути.

Дівчинка ще раніше мала зауважити, що щось тут не так. Сьогодні була неділя, а янгол жодного разу не згадав, що треба піти до костьолу. Ну добре, це можна було зрозуміти: може, на небі вони не ходили до костьолу. Або забули за клопотами, як про це забула пані Целіна та її підопічні. Але крилаті використовували слово «магія», а це було підозріло. Бог і святі робили чудеса, а не використовували магію, чари були зарезервовано за сатаною і язичницькими істотами, які, згідно зі словами ксьондзів, були наче меншими дияволами.

Але якщо янголи не є янголами, то хто вони такі? Ніна відчувала, як з кожною миттю їй стає усе холодніше. Вона ходила туди й назад, аби хоча б трохи зігрітися, і весь час намагалася не втрачати вікна з поля зору довше, ніж на кілька секунд. Це було ненормально, їй же всього тринадцять років. Тут повинен бути хтось дорослий — той, хто міг би їй сказати, що робити, врятував би її, Тамару та Яцека. Хтось, кому вона могла б довіряти. Втім, не було тут нікого.

Тільки крилатий у підвалі.

Замкнений там, а це, здається, означало, що існувала причина, через яку він був у конфлікті з пані Целіною та Азкіелем і яка могла зробити його союзником Ніни.

Гроза набирала силу, вітер залітав у кімнату й напирав, стогнучи, на зачинену половинку вікна, а блискавки раз по раз розривали темряву яскравою блакиттю. Крізь залиту дощем шибу нічого не було видно. Ніна заплющила очі, прислухаючись до шаленства вихору й плескоту хвиль об кам’янистий берег. Як учора, коли вікно раптом відчинилося. Відчинилося, бо Ніна цього захотіла?

Дощ був небезпечним, бо тоді оживало Диявольське Коло. Але коли дощило — а особливо під час грози, — могли відбуватися також й інші речі, еге ж? Необов’язково погані. Наприклад, могла діяти магія. Ніна пригадала Малгосю, яка вперто твердила, що вона Обрана й уміє чарувати. А якщо вона це не вигадувала? Може, чари вдавалися їй під час дощу, а коли дівчинка саме хотіла ними похвалитися, злива вщухла, тому в неї нічого не вийшло.

«Хочу, щоби двері відчинилися, — думала Ніна. — Хочу, щоби відчинилися».

Уявила собі ключ, що прокручується у замку. От зараз він потроху прокручується.

Але ключ навіть не ворухнувся.

Сердито сопучи, вона сіла на ліжко. Що не так? Адже вона була такою впевненою у своїй теорії…

Ще раз.

«Хочу, щоби двері відчинилися. Хочу, щоби…»

Вона майже бачила грозу, як та проходить над монастирем. Могла б заприсягтися, що відчуває ту силу — повітря стало іншим, наелектризованим і наче густішим. Від магії кінчики пальців аж засвербіли. Ніна зосередилася на дверях, усе інше перестало мати значення.

Вони відчинилися із гуркотом, як вікно раніше, а сила чарів мало не вирвала їх з одвірка. Дівчинка підхопила з шафки свічку, запалила її і вискочила в темний коридор. Чи цей шум когось попередив? Якщо так, часу в неї лишилося небагато.

Але вона не могла втриматися і ще раз озирнулася, кидаючи погляд на двері, які ледь бачила в темряві. «О рани Божі, — подумала Ніна, — мені насправді вдалося. Може, я і є Обраний? А ще я була єдиною істотою, на яку не подіяли чари янгола…»

Вона не хотіла в це вірити. Зараз її передусім мучило сумління за Лідку. Ніна прагнула, щоби вікно відчинилося, а Лідка заплатила за це паскудним шрамом. Якщо так мала виглядати сила Обраного, то дівчинка не була впевненою, що її хоче.

Монастир стояв занурений у сон, під високою кам’яною стелею було чутно тільки стукіт черевиків Ніни, яка спускалася. Було надто темно, щоби бігти. Однією рукою вона трималася за поручні, у другій тримала свічку. Пломінь кидав тепло‑жовте сяйво, за яким панувала непроникна чорнота. Дівчина намагалася ступати якнайтихіше, але в старих мурах кожен крок звучав, наче гарматний постріл. Трохи подумавши, вона затрималася, поставила свічку на східцях і зняла черевики — тепер, правда, підлога морозила ноги, але ризик, що вона розбудить усіх навколо, був меншим.

Навшпиньки вона прокралася повз темну й мовчазну спальню дівчат. У неї в голові промайнуло, чи не увійти й не розбудити Тамару, але вона знала, що це погана ідея. Янгольські чари, напевне, все ще діяли.