Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вважаю, що тут відбувається щось дивне, — випалила вона, не встигши навіть подумати.

Пані Целіна нахмурилася.

— Що ти маєш на увазі?

— Диявольське Коло… та засохла купа дерев у саду… страшна… І я бачила сліди, які вели до неї всередину, того ранку, коли Сташек зник. І Малгося говорила крізь сон дивні речі… Я боюся! — вибухнула вона, а оскільки говорила цілком щиро, то пані Целіна відразу цим перейнялася.

Опікунка знову всілася і взяла дівчинку за руки. Лідка дивилася на це, прикривши очі, а може, й дрімала на стільці. Так чи інакше, навіть якщо слухала, то не мала наміру відзиватися.

— Заспокойся, люба, й розкажи мені все по черзі.

Ніна зітхнула, а тоді розповіла про сліди, які бачила в Диявольському Колі, про нічні марення Малгосі й про дивні картини Маури Левицької. Про зачинені двері підвалу вона, на щастя, не згадала — стримала її та крихта здорового глузду, яка в неї ще лишилася.

Пані Целіна слухала, Лідка спала. А може, теж слухала? Долоні пані Целіни були холодними, наче лід, і трохи тремтіли.

— Кицю, Сташек точно повернувся додому, пам’ятаєш? Я говорила вам про це. А Малгосі просто час від часу сняться кошмари…

Ніна дивилася у великі блакитні очі симпатичної опікунки. «Вона бреше, — подумала вона з раптовою страшною впевненістю. — Бреше, бо знає, що я маю рацію. І вона налякана».

Десь неподалік пролунав крик. Пані Целіна здригнулася і випустила долоні дівчинки. З коридору долинули тупіт ніг і занепокоєні крики. За мить двері їдальні з гуркотом відчинилися і всередину ввійшла дивна процесія: попереду Артур, за ним Еліза, Яцек, а під кінець — Маріуш, який ніс мокру наскрізь Малгосю. Мокре волосся дівчинки звисало пасмами; обличчя вона притискала до грудей хлопця, а маленькі ручки сильно обіймали його за шию.

Пані Целіна блискавично опинилася поряд із ними.

— Що сталося? Ох, бідося… Вона непритомна? Посадіть її отут… А може, краще покласти у ліжко?

— Вона притомна, але, мабуть, дуже чогось перелякалася, — пояснила Еліза. — Хлопці знайшли її у саду.

— Під старою яблунею, — уточнив Артур. — Зіщулилася там і вила, наче її катували.

— Я її приніс, — додав геть недоречно Маріуш. — Це для мене — раз плюнути. Я сильний.

Він посадив дівчинку на стілець, а пані Целіна відгорнула з її обличчя мокре волосся.

— Глянь на мене, люба, прошу. Ти можеш мені сказати, що сталося? Де Тимек?

Тіло Малгосі здригнулося від короткого сухого плачу, схожого на гикавку. Очі її були великими від переляку й напівпритомними. Коли за мить з’явилися близнючки із тацею, уставленою кружками з чаєм, пані Целіна піднесла одну з них до синіх від холоду губ дівчинки.

— Напийся гарячого, тобі покращає… Уже краще? Бачиш? Не треба так боятися, тобі нічого не загрожує.

Утім, у голосі жінки бракувало переконливості.

Еліза пішла до спальні по ковдру, якою накрила плечі дитини. Малгося потроху заспокоювалася і переставала тремтіти. Відпила ще кілька ковтків чаю, аж врешті її очі проясніли. Вона обвела поглядом обличчя приятелів і приятельок.

— Я бачила в саду духів, — сказала вона. — Вони вийшли з дерев. А потім забрали Тимека.

У приміщенні запала раптова тиша. Ніна майже відчула, як гусне напруга. Хтось здавлено скрикнув, хтось машинально перехрестився. В очах молоді з’явився страх. Десь далеко загуркотів — як на замовлення — грім.

Першим урвав мовчанку Артур.

— Дурня, — сказав він презирливо. — Вона вигадує. Усі діти брешуть.

— Духів немає, — додала Еліза. — Малгосі, мабуть, щось примарилося.

— Звісно, — пані Целіна посміхнулася із зусиллям. — Духів не існує.

Хтось потягнув Ніну за лікоть. Вона озирнулася і побачила позаду Тамару.

— Ключ у мене, — заявила старша дівчина, а потім глянула на Малгосю. — Я щось пропустила?