Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після Гелі встала Кароліна. Заявила, що хотіла б, аби всі в її родині були здоровими, щоби батько перестав пити, а старший брат закінчив навчання (саме про це він і мріяв) і вдало оженився. У майбутньому готова була працювати на фабриці, як її тітка. Також згадувала про свою любов до правдомовної сестри, яку треба захищати.

Кароліна говорила спокійно, обережно добираючи слова, і не жартувала, як дехто до неї. Ніна порівнювала її з Елізою, яка була наче другою після пані Целіни опікункою, — це вона встановлювала чергування на кухні, пильнувала, щоби застеляли ліжка, й лаялася, якщо хтось сідав до столу з брудними руками. Усі її слухалися, навіть Артур, який кривлявся за спиною дівчини, і Маріуш, який виконував доручення з явним небажанням. Елізу поважали, але, незважаючи на свої метикуватість та авторитет, вона була однією з них. Натомість Кароліна здавалася значно старшою, наче була дорослою у тілі чотирнадцятилітки. Це не дуже кидалося у вічі, бо старша з близнючок трималася осторонь і рідко говорила — хіба до сестри — але для Ніни тепер це стало настільки очевидним, що вона дивувалася, чому не зрозуміла цього раніше.

Потім устав Яцек, який почав розповідати про свою мрію вступити до гарцерської дружини. Ніна крадькома витерла долоні об сукню. Дощ періщив за вікном усе дужче, вітер, стогнучи, напирав на фрамуги, що потріскували неспокійно. По склу текла вода, наче хтось стояв назовні й поливав стіну з повних відер. Мабуть, гроза проходила над монастирем, бо громи зливалися з яскравим світлом блискавок. Лампа, що висіла під стелею, то загоралася, то знову гасла, а коли кімната занурювалася у напівморок, блиск полум’я, що танцювало в каміні, відбивався на блідих, наче вирізаних з сірого паперу, обличчях.

— Хочеш піти першою чи бажаєш, щоби першою пішла я?

— Іди ти, — пробурмотіла Ніна, чудово розуміючи, що тільки відкладає те, чого не уникнути, й продовжує муки очікування. «Краще мати це позаду», — подумала вона, але внутрішній боягуз мав іншу думку. Серце її калатало все швидше, а шлунок перетворився на тісний вузол.

— Без проблем, — Тамара посміхнулася тією радісною, відважною посмішкою, яка так сильно нагадувала Ніні Славека. — Я можу говорити довго. Про мою мачуху, наприклад. Їй двадцять років, вона всього на шість років старша за мене й хоче зі мною приятелювати. Ходити по магазинах, приміряючи шмотки та обговорюючи акторів, які грають у якихось дурнуватих мелодрамах. «Я не можу бути твоєю матір’ю, але хочу стати приятелькою», — ось як вона говорить. Уявляєш собі? На останній день народження я отримала від неї чобітки на підборах і помаду.

— Звучить непогано, — пробурмотіла Ніна, згадуючи, як минулої весни вона підмалювала собі губи помадою старшої сестри однієї з однокласниць. У результаті батько мало не спустив з Ніни шкіру, а матір не розмовляла з нею цілий вечір.

Утім, Тамара, схоже, не цікавилася такими речами, бо тільки пирхнула.

— Я її терпіти не можу. Вона дурнувата корова.

Яцек повернувся на своє місце, Тамара встала.

«Нехай щось станеться, — думала Ніна із розпачем. — Хтось міг би раптом втратити свідомість, або ж Ремігіуш чи Сільвія прийшли б до пані Целіни у якійсь важливій справі. Або нехай вітер відчинить вікно…»

Вітер відчинив вікно, яке із гуркотом ударилося об стіну. Мабуть, розбилася шибка, і тієї ж миті згасло світло, тишу між двома ударами грому наповнив високий, сповнений болю крик. Ніна зіщулилася, коли разом із вітром до кімнати вдерся вологий холод.

Тепер уже кричали всі. Пані Целіна запитувала, чи ні з ким нічого не трапилося, хтось почав плакати. Хлопці й дівчата натикалися одне на одного та стукалися об меблі, в напівмороці дощового дня нагадуючи групу тіней у паніці. Скло від розбитого вікна хрустіло під ногами. Урешті, блиснув жовтий пломінчик свічки. За мить, наче через дивну злостивість, загорілася лампа.

Яцек задмухав свічку, яку він тримав у руці, а пані Целіна скрикнула, побачивши, що по лобі Лідки стікає кров.

— Бідолашна! Покажи, я огляну… Дуже болить?

— Треба це перев’язати, — Еліза повністю контролювала ситуацію. — Геля, скоч по аптечку, а ви всі — геть. Тут тепер холодно й повно скла.

Молодь вийшла з кімнати. Згодом усі зібралися у їдальні, де пані Целіна посадила Лідку на стілець і, поки не було аптечки, хусточкою стирала кров. Ніна дивилася на вродливу дівчину із жахом. «Це я зробила? — думала вона. — Я справді відчинила це прокляте вікно й скалічила Лідку? Але ж це неможливо, вікна не відчиняються тому, що хтось так хоче. Це випадок».

Намагаючись про це не думати, Ніна відтягнула вбік Тамару та Яцека.

— Зараз ми маємо шанс, — сказала дівчинка. — Один із нас може пошукати ключа. Пані Целіна буде зайнята Лідкою ще деякий час. А якщо їй спаде на думку піти до кімнати, ті двоє, що залишаться, мусять якось її втримати.

— Я можу вдати, що вивихнув кістку й що мені страшенно боляче, — Яцек застогнав настільки ж завзято, як і фальшиво. — Як вам ідея?

Дівчата подивилися на нього із сумнівом.

— Краще мені лишитися, а котрась із вас піде за ключем, — додав він. — Ну бо… розумієте… Невідомо, де саме він є…

Ніна розуміла. Якщо вже пані Целіна має упіймати когось із рукою у своїй білизні, то краще, щоби тим «когосем» виявилася дівчина.

— Нормально, я піду, — зітхнула Тамара, яка, схоже, також усе зрозуміла.

Вона вислизнула, розминувшись у дверях із Гелею з аптечкою в руках.

— Відсуньтеся, — попросила пані Целіна, коли вони зібралися навколо крісла, де сиділа Лідка. — Вашій подрузі нічого не буде. Це лише невеличка ранка, хоч вона й кривавить. Уже, люба, не переймайся, зараз ми все зробимо.

— Треба її зашити, — відізвався Яцек. — Інакше може залишитися шрам.

Жінка занепокоєно глянула на Лідку, яка сиділа бліда, але дивовижно спокійна. Потім перевела погляд на хлопця.

— Думаєш?.. Можу попросити Ремігіуша, щоби він вивів машину, але не знаю, чи доїдемо ми до лікаря за такої погоди. Крім того…

Вона не завершила, але Ніна знала, що хотіла сказати їхня опікунка. «Краще не привертати до себе увагу», — пригадалися їй слова, які вона почула в перший вечір. Раптом її охопила неприязнь до пані Целіни з тією її обережністю і невпевненістю у собі. А якби з ким що серйозне трапилося? Тоді вона так само лікувала б його в монастирі — замість того, щоби везти до лікаря?