Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не знаю, — Ніна зрозуміла раптом, що уже якийсь час не бачила хлопця. — Він вийшов із вами, коли ви пішли шукати Тимека й Малгосю, але не повертався.

— У саду я його не бачив, — похитав головою Яцек.

— Напевне, сидить у спальні й читає ті свої поезії, — Тамара стенула плечима, а потім додала: — Ви впевнені, що хочете піти до підвалу? Бо здаєтеся переляканими.

Вони зупинилися перед зачиненими на ключ дверима. Ніна нервово сковтнула слину. Так, вона боялася, і Яцек, якщо зважати на його обличчя, також. Тільки Тамара мала спокійний вигляд.

— Як вважаєте, куди зник Тимек? — запитав хлопець.

— Не знаю, — Ніна трусонула каштановою чуприною. — Але якщо він не знайдеться, то, думаю, повернуся додому.

— Боягузи, — пирхнула Тамара, нехай і без презирства й злості. — То як, заходимо?

— Заходимо, — вирішила Ніна, але, перш ніж встигла засунути ключ у шпарину, її зупинив Яцек.

— Почекайте, ми не можемо всі туди увійти. Хтось повинен залишитися біля дверей — про всяк випадок, щоб застерегти інших, якщо з’явиться пані Целіна або Адам.

— Правильно, — неохоче визнала Тамара. — Є добровольці? Я — ні. Я хочу побачити, що там є, у тому підвалі.

— Я також, — цікавість Ніни перемогла страх.

— І я, — схоже, Яцек не хотів здатися менш відважним, ніж дівчата. — Можемо потягнути жереб. Хто витягне найкоротший сірник, той залишиться біля дверей.

— Нормально.

— Згода.

Найкоротший сірник випав Тамарі, яка сприйняла це спокійно, хоча і з кислою міною. Ніна провернула ключ у замку, і двері відчинилися так тихо, наче завіси було недавно змащено. Свічка в руці Яцека затремтіла.

Довгі сходи вели просто в темряву. На щастя, вони були широкими, а сам підвал здавався досить великим. У тісному приміщенні Ніна напевне відразу почала б задихатися.

Спускаючись, вона думала, як це несправедливо, що найкоротший сірник витягнула Тамара. З усієї їхньої трійці саме вона, здається, була найбільш підготовленою, аби піти в похмурий холодний підвал і зіткнутися там із небезпекою. Втім, якщо всі погодилися на жеребкування, то так тому й бути.

Вона перечепилася, але Яцек підтримав її, вхопивши за руку. Пальці у нього були холодні й слизькі від поту, та, незважаючи на це, його дотик додав дівчинці бадьорості. Принаймні не одна вона боялася.

— Усе добре? — запитав хлопець. Пломінчик свічки, тремтячи від нервового дихання, відкидав на стіну неспокійні тіні, знизу не долинало жодного, навіть найменшого звука, але це була тиша не порожнього приміщення, а місця, де хтось чекає, причаївшись, стримуючи дихання.

«Уява, — подумала Ніна. — Бо ж тиша — це, навпаки, добре. Може, тут і справді тільки банки. Візити Адама у підвал не мусять мати нічого спільного з усіма цими дивними подіями, що останнім часом відбуваються у монастирі».

— Нормально, — Ніна зітхнула й неохоче випустила долоню хлопця. — Поспішімо, бо будь‑якої миті Адам може піти за ключем.

Сходи скінчилися, перейшовши в коридор з високим зводом. Через кілька кроків ліворуч відкрився вид на півкруглу, широку нішу, яку від решти підвалу відділяли важкі ґрати.

— О рани Божі, вони й справді тут когось закрили… — простогнав, побачивши це, Яцек, але Ніна труснула головою.

— Це просто підвал для вина. Відчуваєш? Ще трохи тут пахне. Оно, там ще одні.

І тоді вони це почули. Тихий звук, наче щось ворухнулося в темряві.

Щось, а може, хтось.

— Гей? — кинула Ніна в пітьму тремтячим голосом. — Тут є хтось?

Тиша, в якій тепер вже явно було чути чиєсь дихання. Вдих, видих, вдих, видих. Наче дихала зібрана в підвалі пітьма.

— Мауро Левицька? Це ти? Прошу, відгукнися.

— Маура? — прошепотів Яцек. — Звідки…