Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Лідка, схоже, відчула вагання опікунки, бо із зусиллям посміхнулася.

— Не треба зашивати, правда. Саме зростеться. Нічого зі мною не сталося.

— Але шкода, якщо залишиться шрам. У тебе таке чарівне личко.

— Може, янгол міг би допомогти? — запитала Еліза. — Ніні він вилікував руки…

— Не вилікував, а тільки зробив так, що перестало боліти, — уточнила дівчинка. — Ранки залишилися. З іншого боку, відсутність болю це вже щось.

— Не переймайтеся мною, — сказала Лідка на диво лагідно. — Це моя жертва. Не варто морочити Азкіелю голову такою дурістю. Крім того, я із самого початку знала, що це не може тривати вічно.

— Тамара має рацію, — пробурмотів до Ніни Яцек. — Це справжня божевільня.

Тоді в їдальні пролунав різкий, занепокоєний голос Елізи:

— А де Малгося і Тимек?

Усі, як за командою, озирнулися: дійсно, від двох наймолодших не лишилося й сліду.

— Хто бачив їх востаннє? — запитала пані Целіна.

— У кімнаті з каміном вони ще були, — відповіла Еліза. — Пам’ятаю, бо після того, як загорілося світло, я запитувала, чи все з ними добре. Значить, вони мали вийти пізніше, швидше за все, коли ми йшли в їдальню.

— Вважаєш, що могли піти в сад? — у голосі світловолосої опікунки чувся неспокій.

— Можемо перевірити спальні, — запропонував Яцек. — Але навіть якщо вони вийшли з монастиря, немає потреби непокоїтися — вони вже ходили під дощем. Вони загартовані.

Ніна кивала, підтверджуючи, що це правда, але пані Целіна залишалася неспокійною.

— Перевірю, чи немає їх у котрійсь зі спалень, — запропонувала Еліза.

— А я гляну в саду, — Яцек уже біг до дверей, хоча Ніна кидала на нього вбивчі погляди. — Накину щось, хоча ж дощить уже менше.

— Бережися! — ще встигла крикнути йому вслід пані Целіна.

У їдальні залишилася тільки Ніна, близнючки й Лідка, яка сиділа на стільці. Інші розбіглися по монастирю. Ніна чула, як вони кличуть Малгосю і Тимека — голоси були притлумлені товстими стінами і шумом дощу.

— Люба, як ти почуваєшся? — пані Целіна турботливо нахилилася над Лідкою. Перев’язана голова робила дівчину схожою на пораненого солдата. — Краще?

— Уже майже цілком добре. Але я б чогось попила, якщо можна.

— Сходжу на кухню, — Кароліна пішла до дверей, а Геля попрямувала за сестрою. Ніна присунула собі стілець і усілася коло Лідки, пані Целіна зробила те саме. Вони мовчали. В їдальні було холодно, гроза вже пройшла, але дощ усе ще барабанив у вікна.

— Ніно, ти впораєшся тут сама? — пані Целіна встала. — Сходжу до своєї кімнати по светра.

Серце дівчинки в паніці підскочило до горла.

— А я… саме хотіла з вами поговорити… це важливо.

Жінка затрималася.

— Щось сталося, люба?

— Так, я… — ох, як сильно Ніна жалкувала, що тут немає Тамари. Вона б легко упоралася із цією ситуацією. — У мене… мене проблема, а ви говорили, що з будь‑яким питанням я можу прийти до вас.

— Так, авжеж, — опікунка посміхнулася, а Ніна, незважаючи на весь свій переляк, зауважила, що жінка куди більше занепокоєна, ніж хотіла це показати. Подумки вона все ще була біля тих, які зникли. — Про що йдеться?

Мить Ніна зважувала, чи не вигадати якусь особисту проблему — наприклад, що вона сумує за батьками чи щось подібне. Втім, інстинкт підказував, що цього не вистачить. Якщо вона скаже щось подібне, пані Целіна просто попросить, щоби Ніна хвилинку почекала, і піде по той светр. Ні, дівчинці треба було щось важливіше, щось таке, через що їхня опікунка забуде про холод, яким тягне від вікон.