Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ходімо звідси, — видушила Ніна. Зап’ястки її все ще пульсували болем. Вона подумала (абсолютно недоречно, як на цю мить), що їй доведеться носити блузку з довгими рукавами, бо інакше всі побачать синці.

Перед дверима підвалу на них чекав присоромлений і пригнічений Яцек.

— Вибач, — сказав, коли Тамара прокручувала в замку ключ. — Я не мав тебе там залишати, але перелякався…

— Нормально, — пробурмотіла вона, про всяк випадок сідаючи під стіною. Ноги були наче з вати. Тільки тепер вона повністю осягнула весь жах того, що пережила. — Я також хотіла втекти, але перечепилася… Якщо тебе це втішить, на твоєму місці я тебе також залишила б самого.

— Що там було?

— Янгол, — Ніна глянула на свої зап’ястки. На світлій шкірі чітко виднілися пурпурові сліди, які за кілька годин стануть темно‑синіми, а в місцях, де янгол увіткнув нігті, виднілися темно‑червоні риски. Вона відчула, як підкрадається плач. Не тому, що її лякали синці — їй доводилося забиватися і сильніше, хоч би й минулого літа, коли впала з велосипеда, — а тому, що Ніна співчувала янголу. Дівчинці навіть здалося, що вона розуміє, як сильно страждає крилатий, а він на неї напав.

Повернися, коли довідаєшся, що означає білий пил на ботах.

Це не мало сенсу, бо ж Ніна чудово знала, що той пил означає: хтось ходив по руїнах того крила монастиря, яке впало.

— Він, мабуть, божевільний, — додала вона, витираючи очі.

— Заподіяв тобі кривду? — занепокоївся Яцек.

— Нічого серйозного, просто кілька днів будуть синці, — Ніна обережно встала. Її ноги все ще тремтіли, але, на щастя, жахливе враження, що вона от‑от гепнеться, зникло.

— Ми тепер знаємо, що пані Целіна чинить правильно, тримаючи янгола в підвалі, еге ж? — сказав Яцек. — Ну, бо якщо вже він божевільний і кидається на людей…

Ніна погодилася, хоча й мала певні сумніви. Може, янгола зачинили не через божевілля, а навпаки: він збожеволів через те, що його закрили? Будь‑хто міг втратити здоровий глузд, якби мав сидіти у вологому темному підвалі. Втім, вона визнала, що версія Яцека звучить правдоподібно, а це, в свою чергу, означало, що пані Целіна куди більше гідна довіри, ніж це могло б здатися.

Звісно, якщо Адам брав ключ з її дозволу, а не самовільно.

Ніна зітхнула. Усе це було страшенно складно, аж починала боліти голова. Так чи інакше, але тепер вони мусять подбати про те, щоби ключ повернувся на своє місце.

Віднесла його Тамара, а Ніна та Яцек чатували. У монастирі панувала тиша — може, інші все ще шукали Тимека? Чи, може, вже й відмовилися від пошуків? Ніна уявила похмуру, мовчазну групку молоді. Чи комусь уже спало на думку, що наступним може стати саме він?

— У принципі, це міг бути нещасний випадок, еге ж? — схоже, Яцек думав про те саме. — Я маю на увазі зникнення Тимека. Я б Малгосі не дуже вірив. Може, хлопець просто не втримався на одному з тих каменів і впав у воду.

— Значить, він мертвий, — промовила Ніна, і ці слова прозвучали для неї дивно. Мертвий. Як люди під час війни, як її бабуся і дідусь. Не думала, що колись скаже так про свого однолітка.

— Ну, мабуть, так… Хоча, з іншого боку, — додав він оптимістично, — може, ми дарма переймаємося і Тимека вже знайшли, тільки ми про це не знаємо? Може, він сидить зараз у кухні й тріскає бутери з джемом. До речі, як думаєш, дадуть нам на підвечірок джем? Бо ж, думаю, підвечірок буде.

На сходах почувся цокіт підборів: спершу тихий, а потім все голосніший. Відлуння прискорених кроків відбивалося від кам’яних стін. Ніна з острахом глянула на Яцека, а він потягнув її до ніші бокового вікна. Безпечно заховані, вони дивилися, як з‑за рогу коридору з’являється світловолоса жіноча постать. Пані Целіна йшла, похиливши голову. Вона здавалася настільки пригнобленою, що Ніна відразу все зрозуміла.

Тимека не знайшли.

— Ми мусимо її затримати, — гаряче прошепотів Яцек, але Ніна схопила його за лікоть.

— Чекай, вона йде не до себе, а до Азкіеля, — дівчинка полегшено зітхнула, але її відразу охопила цікавість.

— Почекай тут.

Перш ніж хлопець устиг запротестувати, вона підійшла до дверей кімнати янгола й заглянула в шпарину. Азкіель тримав пані Целіну за руку, а вона дивилася на нього у захваті, наче їй явився сам Бог. Вони стояли так нерухомо, наче дві вирізьблені фігури.

Коли Ніна відступила, Тамара саме тихо вийшла із сусідньої кімнати. Уся трійця збігла сходами, і тільки внизу вони дозволили собі дихати на повні груди.

— Страшенно довго тебе не було, — жалівся Яцек. — Скільки часу треба для того, щоб покласти ключ у шухляду?

— Я ще знайшла в тій шухляді список із нашими прізвищами й зазирнула туди, — відповіла Тамара без найменшого сорому. — Думала, що там буде позначено, хто з нас має найбільші шанси стати Обраним або щось подібне. Але ні, на листку тільки імена, прізвища та ще години прибуття на вокзал. Здається, що пані Целіна небагато про нас знала до того, як ми сюди приїхали.

— Як вважаєте, підвечірок буде? — Яцек повернувся до попередньої теми.

Тим, що підвечірок відбувся, усі завдячували заповзятливій Елізі, яка зуміла мобілізуватися. Коли вони увійшли до їдальні, на столі вже стояв великий глечик гарячого чаю, а поряд таця із кружками й тарілка бутербродів з маслом і джемом. Обличчя в молоді були понурими, а пані Целіна трималася дивовижно спокійно. Від жінки, яка розпачливо хлипала за цим самим столом, сховавши обличчя у долонях, не лишилося і сліду.