Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,

в якому приходить несподівана гроза, Малгосі ніхто не вірить,

а Ніна розкриває секрет підвалу

Після обіду загуркотіла гроза, а в їдальні різко стемніло ще до того, як Еліза та її помічниці встигли зібрати тарілки. Ніна підбігла до вікна. Сонце зникло за чорною хмарою, що клубочилася і була схожа на шкіру, здерту з гігантського вовка. Поверхня озера зморщилася, трава й квіти гнулися до землі, наче по саду йшов невидимий велетень і розгортав їх ногами. Вітер зі стогоном ударив у шибки, а потім усе на мить стихло й завмерло.

— Оце вам і хороша погода, — озвалася з‑за спини Ніни Тамара.

Небо прорізала блискавка, а за мить загуркотів грім. Полетіли важкі краплі, в саду миттю утворилися калюжі, а в них лопалися брудні бульбашки повітря. Вітер рвав листя і гнав до берега спінені, збиті хвилі. Далекий ліс розчинився за сірою заслоною дощу.

Ніна трохи відсунулася — зі щілин у вікні тягнуло холодом і вологою, що осідала на щоках.

— За такої погоди, вважаю, ви маєте залишатися у монастирі, — сказала пані Целіна трохи стурбовано.

— Але ж що пані каже! — миттєво запротестував Тимек. — Погода чудова, лише трохи накрапує дощик.

А Ніна відразу зрозуміла, що хлопець має рацію, адже нічого такого не сталося, просто легка мжичка, та й годі. Сонце ось‑ось готове засяяти знову…

Здавалося, що пані Целіна готова була погодитися, але в ту ж мить вітер кинув у вікно чергову порцію дощу, і жінка отямилася.

— Я хочу, щоби ви залишалися на місці, — плеснула вона в долоні. — Як вам ідея, аби ми скористалися грозою як нагодою краще познайомитися? Може, перейдемо до кімнати з каміном і спільно пограємо в якусь гру?

Авторитет пані Целіни таки подіяв, бо молодь — щоправда, не дуже охоче — пішла до вказаного приміщення, де Ремігіуш, наче передбачивши ситуацію шостим відчуттям, саме розводив вогонь у каміні. Кімнату швидко наповнило приємне тепло. Чоловік пробурмотів слова, які за бажання можна було б вважати прощанням, і вийшов. Дощ усе барабанив у шибки, молодь неспокійно крутилася у кріслах і на підлозі.

— Пропоную таку гру, — пані Целіна обвела поглядом зібрання. — Кожен із нас щось розповість про себе, а потім інші ставитимуть йому питання. Так ми зможемо більше одне про одного дізнатися. Як вам така ідея?

На знак згоди у відповідь прозвучало не дуже радісне бурчання.

— Хто перший? Адаме?

«Ну ясно, хто ж інший», — подумалося Ніні. Було схоже, що вони не вирвуться з кімнати, принаймні найближчим часом, а тому не матимуть можливості пошукати ключ. Якби вдалося хоча б хвилинку поговорити з Тамарою…

Старша дівчина, схоже, думала про те саме, бо кивнула Ніні. Обидві обережно зсунулися до найтемнішого й найвіддаленішого кутка кімнати. Через кілька секунд до них приєднався і Яцек.

— Адам бере ключ у кімнаті пані Целіни, — прошепотіла Тамара.

— Значить, ключ йому дає вона? — нахмурився Яцек.

— Ні, він сам його бере. Бачила, як він увійшов до кімнати пані Целіни, коли її там не було, і вийшов із ключем.

— Може, вона йому це дозволила, — пробурмотів хлопець.

— Може… — в голосі Тамари було чути сумнів.

Тим часом Адам вийшов у центр кімнати. До запалих грудей тулив ту саму велику книжку в полотняній палітурці, яку читав пополудні, на його щоках розквітнув рум’янець, чому посприяло тепло з каміна. Чорне, наче крила крука, волосся дивно контрастувало з синіми очима, а також із бровами й віями, які були такими світлими, що здавалися вигорілими.

— Я люблю поезію, — сказав він, міряючи всіх зухвалим поглядом, наче хотів додати: нормально, смійтеся, я все одно маю вас у дупі.

Ніна напружила зір і з деякими труднощами, але прочитала назву на томі, який тримав хлопець, — це були вибрані твори Словацького[17].

— Я ж казала, що він несповна розуму, — буркнула Тамара.

Ніна була схильна погодитися. Сама вона читала найрізноманітніші речі: готичні романи вісімнадцятого століття, книжки з історії мистецтва, з психології і культурології, а колись навіть, через брак чогось кращого, порадник «100 порад, як приготувати консерви на зиму», але добровільне читання Словацького було чимось надто дивним.

— Мене особливо цікавлять романтики, — додав Адам уже просто так, а Ніна тихенько захихотіла, бо хлопець із цим своїм аристократичним носом, широко розставленими красивими очима та блідою шкірою з плямами нездорового рум’янця на щоках був дійсно дуже схожий на поета, який страждає на сухоти. «От тільки поети, мабуть, мали кращий характер», — подумала вона.

— Дякую, — посміхнулася пані Целіна. — Хтось має якісь питання до Адама?

Ніхто не мав, тож вона поспішила поставити власне.

[17] Словацький Юліуш (1809–1849) вважається одним із трьох т. зв. «поетів-пророків» польської літератури (поряд із А. Міцкевичем і З. Красинським); візіонер і автор однієї з найскладніших для сприйняття та аналізу поем у польській літературі — «Король Дух».