Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чимало.

— Вибач, що я тебе залишив, — Яцек підійшов до них, знімаючи військову плащ‑палатку. — Ну, знаєш, я хотів допомогти й подумав, що ти сама впораєшся, якщо треба буде затримати пані Целіну.

— Визнай, що ти взагалі не думав, — пирхнула Ніна, але цікавість перемогла гнів. — Що там, власне, сталося?

— Тільки те, про що говорив Артур. Дівчинка сиділа під дощем і страшенно плакала. Ми нічого не могли з неї видушити, навіть рушати з місця не хотіла, тож Маріуш узяв її на руки. Тільки тоді вона щось сказала. Ви дійсно вважаєте, що Тимека забрали духи?

— Духи? — нахмурилася Тамара.

— Ага, — погодилася Ніна. — Духи, які вийшли з дерев. Малгося так говорить.

— Що за дурня. Духів немає.

Яцек кивнув, хоча й не здавався остаточно переконаним, а з його очей усе ще визирав страх. Ніна ж, натомість… вона вже давно вважала, що в монастирі відбувається щось дивне, але… духи? У них вона не вірила відтоді, коли їй виповнилося сім.

Вона глянула на молодь, яка збилася навколо Малгосі. Усі мали приблизно такий вигляд, як у Яцека: з одного боку налякані, з іншого — сповнені сумнівів. Перекрикувалися, і в цьому розгардіяші якось губився голос пані Целіни, яка даремно намагалася заспокоїти підопічних.

Ніна зітхнула, силкуючись зібрати в собі рештки відваги, і глянула на Тамару.

— Ти говорила, що маєш ключа.

— Маю. Був у верхній шухляді столу.

— Хочеш піти до підвалу? — Яцек недовірливо глянув на Ніну. — Зараз? Ти з глузду з’їхала? Коли духи виходять із дерев?

— Але ж у підвалі немає жодних дерев. Крім того, зараз маємо найкращій шанс туди пробратися. У цьому безладі ніхто не помітить нашої відсутності. Йдете?

— Я піду, — Тамара кивнула, і Яцек, трохи провагавшись, зробив те саме.

— Тільки почекайте хвилинку. Може, Малгося ще щось знає, — Ніна підійшла ближче. Але дівчинка більше нічого не сказала, тільки повторювала вкотре, що з дерев вийшли духи й забрали Тимека. Аж врешті розлючена Еліза взяла її за лікоть і підвела зі стільця.

— Забери малу в спальню, щоби вона перевдяглася у сухе, — сказала пані Целіна. — І дай їй що‑небудь від застуди. Наприклад, аспірин, не пам’ятаю, де він у нас…

— У кухні, в шафці над зливом, — Еліза знову виказала свою компетентність.

— Так, звісно, — Целіна Сошинська здавалася настільки розгубленою, що Ніні, незважаючи ні на що, стало її шкода. — Дякую тобі, люба.

— А ми пошукаємо Тимека, — заявив Маріуш. — Він мусить бути десь у саду, бо ж духи — це вигадки, еге ж?

Він чекав на підтвердження опікунки, яка, врешті, полегшено із цим погодилася.

— Так, авжеж, Еліза має рацію. Малгосі щось примарилося. Духів не існує.

— Коли що, то Тимека я теж зможу принести. Я будь‑кого зможу принести, отакий я сильний! — Маріуш, здається, обрав поганий момент, аби вихвалятися своєю статурою, бо ніхто не зацікавився його словами. Хлопець спохмурнів і незадоволено почалапав за Артуром до дверей. Яцек зробив рух, наче хотів піти слідом, але Ніна схопила його за лікоть.

— Навіть не думай! — гарикнула вона.

— Ну, я ж лише пожартував, — почервонів Яцек.

Пані Целіна обвела поглядом усіх, хто лишився. Здавалося, наче вона когось обирає. Врешті, затрималася на близнючках.

— Ви можете відвести у ліжко Лідку? Вона має трохи відпочити… Нам усім це варто зробити.

— То ми підемо… е‑е-е… також відпочити, — заявила Тамара. Але це виявилося зайвим, бо пані Целіна вже не звертала на них уваги. Коли Ніна озирнулася на порозі, то побачила, як світловолоса опікунка самотньо сидить за пустим столом. Обличчя вона ховала в долонях і, здається, плакала.

Відступаючи, Яцек швиденько сунув до кишені одну зі свічок, що стояли на шафці, — в монастирі їх було повно, як і розкиданих усюди коробок із сірниками.

— Як вважаєш, де зараз Адам? — запитав він, коли вони завернули в коридор, що вів до підвальних дверей.