Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ще вчора вона уявляла собі спокійне життя у монастирі, а тепер у її голові виник зовсім інший образ: монашки з лютими обличчями тягнуть коридором жінку, яка опирається, заштовхують її в холодний темний підвал і замикають на ключ. Як у «Монасі» Льюїса[16]. Ніна сковтнула. «У тебе занадто багата уява, — сказала вона собі. — Навіщо сестрам таке робити? Вони ж опікувалися Маурою, усі в містечку так говорили…»

«Може, їм довелося її зачинити? — підказав тихий шепіт у голові. — Бо була небезпечною для себе й для інших? Може, Маура й справді виявилася одержимою дияволом, а монашки були не в змозі цьому зарадити і вирішили ізолювати нещасну жінку?»

Вона трусонула каштановою чуприною й озирнулася. Вулиця смажилася у серпневій тиші, повітря тремтіло від жару. Навкруги було на диво порожньо, тільки кіт, присівши на порозі, проводжав їх очима, що нагадували дві срібні п’ятигрошівки. Ніна відчувала, наче опинилася на одному з малюнків Маури. Наче хтось за нею спостерігав. Наче от‑от мало статися щось погане. Ці спека, тиша й пустка не були природними; світ завмер, зачаївся і чекав. Дівчина уявила тінь крил, що несподівано заслонили небо. Вона майже її бачила, майже відчувала на плечах раптовий холод. Це от‑от станеться, саме зараз…

Але нічого не сталося, і за мить дивне відчуття минуло, от тільки тиша й пустка досі здавалися неприродними. Ніна облизнула зшерхлі губи. «Уява, — подумала вона, — це лише моя уява».

Яцек спочатку з ентузіазмом поставився до ідеї навідатися до рідних Маури, але зараз із кожним кроком сповільнювався усе більше, аж доки не почав ледь дибати по спеці, згорблений і нещасний.

— Здається, що крутимося по колу, — пробурмотів він нарешті. — Ту будку із сувенірами ми минали вже чи не тричі…

— Жінка на ринковій площі сказала, що ми маємо дійти до прасувальні, а потім — повернути ліворуч, — Ніна роззирнулася. — Мусимо шукати прасувальню.

— Шукаємо її годину, — нагадав Яцек. — Якщо зараз не повернемося, запізнимося на обід.

— Боїшся, що ми загубимося чи що ти лишишся голодним? — пирхнула вона.

Хлопець тряхнув головою.

— Ні… Хоча. так, і цього трохи. Але ти взагалі подумала, що ми скажемо людям? Вітаємо, ми цікавимося вашою померлою донькою і хотіли б глянути на її картини.

— Щось вигадаємо, — відповіла Ніна, хоча в глибині душі знала, що Яцек має рацію: їм важко буде знайти правдоподібний привід для такого візиту.

Вони вчетверте стали перед магазином із сувенірами. Дівчинка з відчаю заплющила очі. Здавалося, наче всі дороги вели на цю невеличку площу, вкриту бруківкою, де в центрі стояла недіюча дерев’яна криниця, а поряд — кіоск чи схожа на стилізовану під народну хатку будка, за шибою якої виднілися кораблі в пляшках, фігурки з мушель та інший дріб’язок — усе гидко кічувате й запилене. Магазинчик було зачинено, на дверях хтось прибив листок із написом «Зараз повернуся» — настільки брудний, що він міг висіти тут чи не з місяць. Десь неподалік чувся тихий скрип, наче від неприкритої віконниці, хоча вітру не було.

Ніна здригнулася, почувши відлуння кроків. У їхній бік ішов старий чоловік.

— Вибачте, будь ласка! — підбігла до нього Ніна. — Чи не знаєте ви, як дістатися до вулиці Кам’яної?

Той глянув здивовано.

— Бачите вивіску прасувальні? Тож за нею повертайте ліворуч. Це за кілька кроків.

— Ма… мабуть, ми загубилися, — Ніна почервоніла. Яким дивом вони не зауважили цієї вивіски, адже проходили там не один раз? Ще кількома хвилинами раніше вона могла заприсягатися, що ніякої прасувальні тут немає, і жодна з навколишніх вуличок не є Кам’яною — а вони ж перевірили всі в радіусі, певно, півкілометра.

— О, так, тут останнім часом люди часто губляться, — старий пан кивнув, а Ніна не зрозуміла, чи він говорить серйозно, чи кепкує з них.

— Повертаймося, — нервово запропонував Яцек, коли чоловік пішов. — Подумаємо, що сказати родині Маури, і прийдемо сюди ще раз. Крім того, пані Целіна буде переживати, якщо ми не встигнемо на обід.

— Добре, — дівчинка відчувала себе не в своїй тарілці. Вона намагалася пояснити собі, що просто не помітила прасувальню, але що більше про це думала, то менш правдоподібним це пояснення здавалося — вивіска була великою, червоні літери чітко вирізнялися на тлі сірих кам’яниць. І ці вулички, по яких вони крутилися по колу. Незалежно від того, в який бік вони йшли, все одно завжди потрапляли в це саме місце.

Тут останнім часом люди часто губляться.

Ні, Ніна тепер не знайшла б у собі сил, щоби зустрічатися з родиною Маури, і не мала бажання оглядати наступні похмурі й страшнуваті картини. Не зараз.

— Повертаймося.

На обід вони й справді запізнилися, але, на щастя, лише на кілька хвилин.

— Вибачте, — пробурмотів Яцек за себе і за подругу, а пані Целіна рухом голови веліла їм зайняти свої місця за столом.

— Прошу, щоб у їдальню ви приходили пунктуально. Я й так забагато вам дозволяю, тож хоча б це буду від вас вимагати, — вона нахмурилася, але в її голосі було малувато рішучості. Сказати чесно, пані Целіна інколи здавалася дівчинкою, яка намагається поводитися наче сувора вчителька.

— Ми загубилися у містечку, — пояснила Ніна. — Обіцяємо, більше такого не станеться.

Вона сіла поряд із Тамарою, яка тріумфально дивилася над тарілкою гарячої картоплі.

— Я знаю, де Адам бере ключ від підвалу, — прошепотіла старша дівчина. — І я знаю, як його здобути.

[16] Монах» — готичний роман М. Г. Льюїса (1796), головний герой якого — католицький монах Амбросіо — є втіленням земних гріхів, а сам роман сповнений забороненими на той час темами: трансвестизм, чорна магія, сексуальне насильство, угода з дияволом тощо.