— Заглянемо до «Мисливської»? — запропонувала дівчинка, коли вони йшли вздовж берега. Погода все ще була хорошою, сонце сильно пригрівало: наче вчорашній дощ і нічні страхи лише наснилися Ніні.
— У тебе ж немає грошей.
— Куплю собі «оранжад», на це мені вистачить.
— Насправді ти бажаєш поговорити про ту художницю, так?
— Ну‑у-у‑у… — протягнула Ніна.
— Чим вона цікава? Тим, що малювала Диявольське Коло? І що з того? Як на це не дивися, але це ж найхарактерніший елемент саду, і якби я був художником, то, напевне, і сам би його намалював. Чи то, — виправився Яцек, — якби любив такі жахи.
Ніна кивнула. Яцек і справді мав рацію… Часом вона ставила собі питання, чому її настільки цікавить Маура Левицька.
Може, тому, що на її картині було щось більше, ніж просто сухі дерева. Наче художниці вдалося вловити зло й загрозу, які випромінювало Коло. Вона наче бачила більше, ніж інші люди.
Ніна не дуже зуміла б розтлумачити це хлопцеві, але він, на щастя, не протестував, коли вони попрямували до «Мисливської». У кав’ярні знову було порожньо, старша пані, з якою Ніна останнього разу розмовляла, читала за прилавком книжку. Побачивши їх, вона посміхнулася і встала. Усередині пахло свіжою кавою, деревом і пилюкою.
Ніна привіталася й попросила «оранжад». Яцек зробив те саме. Старша пані дивилася на Ніну, нахмуривши брови, наче не впізнаючи, і тільки за мить на її обличчі з’явився вираз полегшення.
— Рада знову вас бачити. Ви мешкаєте в… — вона знову нахмурилася.
— У монастирі, — підказала дівчинка, а потім вирішила, що саме час відрекомендуватися.
— Стефанія Бистшак, — і собі сказала сивоволоса пані. — Останнім часом до мене приходить небагато людей, то що ви скажете, якщо до «оранжаду» я додам вам задарма два безе?
Безе були добрими: з одного боку, крихкими, з іншого — масними від кавового крему. Насолода. Ніна запила своє «оранжадом» і підійшла до прилавка. Дівчинка уявлення не мала, як розпочати розмову, але пані Стефанія її випередила.
— Маю дещо для тебе, — сказала вона. — Я знала, що ти раніше чи пізніше прийдеш, тож принесла з дому кілька малюнків Маури. Дивно, я думала про тебе вчора увечері, а сьогодні ледь тебе впізнала. Мабуть, старішаю… Ну, нехай. Хочеш подивитися?
— Із задоволенням.
У зв’язаній шнурком течці лежало п’ять малюнків вугіллям. Зображені на них монашки працювали в саду, втішалися літнім днем над озером або йшли до містечка — Ніна впізнала характерну вербу, що росла на березі, вона минала її по дорозі. Так, картинки зі щоденного життя. Нічого незвичайного, але ж відчувалося, що в малюнках є дещо більше, ніж здавалося на перший погляд.
«За ними слідкують», — подумала Ніна.
Саме в цьому й полягала вся справа. На кожному малюнку францисканок було зображено у дивній перспективі, наче за ними слідкував хтось, присівши в кущах або сховавшись у дуплі дерева. І тіні за їхніми спинами були надто густими, а коли Ніна примружувала очі, їй здавалося, що темрява укладається в якісь моторошні фігури. У малюнках відчувалася атмосфера чогось жахливого.
Вона сковтнула слину.
— Вони… неймовірні.
— Правда? Коли людина дивиться на ці малюнки, то аж дрижаки по спині йдуть.
— Маура була вашою приятелькою? — Ніна краєм ока зауважила, що знуджений Яцек вийшов із кав’ярні й тепер крутиться перед костьолом.
— Я була років на п’ятнадцять старшою, а така різниця у віці не сприяє дружбі, — відповіла пані Стефанія. — Зрештою, вона не мала приятелів, тільки ґроно залицяльників і людей, які були від неї у захваті. Але я вірила в її талант, ще коли Маура була дівчинкою, схожою на тебе, й усі сміялися з її захоплення малюванням. Я уже тоді говорила, що в неї є хист, і вона цього не забула, потім час від часу дарувала мені то картину, то якісь малюнки. — Вона сумно посміхнулася. — Навіть під кінець життя, коли божевілля майже повністю її поглинуло, Маура все ще пам’ятала. Була доброю дівчиною, хоча багато хто говорив інакше.
— Як… — Ніна завагалася, але, мабуть, не існувало хорошого способу, щоби поставити це питання. — Як вона померла?
— Вона втонула в озері. Іноді вона плавала у човні, щоби малювати з нього береги. Мо… монашки, — жінка трохи заїкнулася, наче не була певною, що використовує правильне слово, — дозволяли їй це, хоча й не мали, бо Маура була божевільною, і краще б її замкнули й тримали під постійним наглядом. Але вона не виносила стін, потребувала самотності, як риба потребує води. Тож вона відпливла, а потім здійнялася буря, після якої монашки знайшли перекинутий догори дном човен. Тіла не знайшли. Сумна історія, моя дитинко, дуже сумна. — Вона похитала головою.
«Тіла не знайшли», — думала Ніна, коли через хвилинку йшла разом із Яцеком на вулицю Кам’яну.
Якщо тіла так і не знайшли, то звідки ж відомо, що вона насправді померла?
Ніна відчула, як її пронизує холод, хоча надворі стояла літня спека. Може, Маура все ще жива?
А Адам носить комусь їжу в підвал…