Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А якщо ми побачимо щось інше? — завагався Яцек. — Щось… страшніше?

— Отож, якщо там є щось небезпечне? — підтримала його Ніна, думаючи, що повненький хлопець, як і його мати, куди більше розсудливий, ніж могло б здатися на перший погляд.

Тамара нахмурилася.

— Є й така можливість. Але Адам ходить туди сам, а на героя він не схожий. Якщо він може із цим впоратися, то ми втрьох тим більше зможемо впоратися.

Яцек кивнув. Ніна мала сумніви, але вирішила, що так чи інакше, але вони мусять ризикнути.

План був простим: вони мали слідкувати за Адамом, довідатися, де він ховає, або звідки бере ключа, здобути його й увійти в підвал.

Першою чергувала Ніна, бо Тамара вже пообіцяла Яцеку, що сьогодні після сніданку вчитиме його плавати. Нормально, Ніна не мала нічого проти. Повернулася до монастиря і знайшла Адама — він саме виходив із хлопчачої спальні, притискаючи до грудей велику товсту книжку в полотняній палітурці. Попрямував у сад, де всівся під грушею і заглибився у читання. Хоча день був теплий, хлопець чомусь одяг светра.

Дівчинка розташувалася за альтанкою: так, аби бачити Адама і щоби він водночас не бачив її. Читала позичений у Тамари детектив і час від часу поглядала на чорноволосого.

Адам виявився геть нецікавим об’єктом спостереження. Він просто сидів, гортаючи сторінки товстої книжки, і здавалося, що може так стирчати до самого обіду. Ніна зітхнула й спробувала зосередитися на пригодах Еркюля Пуаро, який, власне, розгадував загадку блакитного експреса.

Від спеки хилило на сон. Трава була м’якою, а спека літнього дня укривала її пуховою ковдрою… Дівчинка змагалася з бажанням опустити повіки. Зі свого місця вона добре бачила вхідні двері, тож помітила близнючок, які збиралися до міста. Обидві були вдягнені в білі сукні, наче йшли до костьолу. Чи вже неділя? Ні, здається субота, вирішила Ніна. О рани Божі, в цьому місці вона повністю втрачала відчуття часу…

Хвилинкою пізніше з монастиря вийшли Малгося і Тимек, які по-змовницьки сховалися у дальній частині саду. Які секрети можуть мати ці діти? Може, знайшли десь пташине гніздо або щось подібне…

Трава була м’якою, а тепло таким приємним…

Ніна відкрила очі й неспокійно озирнулася. На щастя, Адам усе ще сидів під грушею.

На алейці навпроти саме зникали Маріуш та Артур.

Блискавично прийнявши рішення, Ніна встала та пішла слідом. Адам, певно, найближчим часом не зрушить з місця, а вона мала шанс побачити, що готують Фліп і Флап.

Хлопці зупинилися на березі озера, де з води вистромлювався величезний сірий камінь. Над ним звісила гілля стара яблуня. Ніна присіла за великим кущем бузку — якби хтось із хлопців озирнувся, напевне помітив би її. Утім, вона вирішила, що нічого страшного не станеться навіть у цьому випадку, бо мала таке само право бути тут, як і вони.

— Нормально, зараз побачимо, що ти можеш, — сказав Артур. — Наприклад… — він роззирнувся. Ніна здригнулася, але, на щастя, погляд хлопця затримався на яблуньці. — Наприклад, спробуй відламати отой сук.

Маріуш поплював на долоні, підвівся й обхопив гілку, що росла над його головою. Вона була завтовшки з руку дорослого чоловіка. Дерево затрусилося, коли хлопець шарпнув, листя зашелестіло, протестуючи, а на траву посипалися дрібні дички.

Ніна дивилася недовірливо. З якого дива хлопець розраховував, що йому вдасться зламати таку гілку? Вона ж була достатньо міцною, аби витримати його вагу!

Маріуш шарпнув ще раз, а на його круглому обличчі з’явилися крапельки поту. «Це неможливо», — думала Ніна. Справді, хлопець був високим і мав міцну статуру (може, навіть кремезний), але ж це не перетворювало його на циркового силача!

Дерево тріснуло з оглушливим звуком, і в тому місці, де гілка виростала зі стовбура, з’явилася шпарина. Маріуш шарпнув іще раз, і гілка залишилася у його руках. Він витріщився на листя, схоже, не знаючи, що із цим усім робити, а тоді кинув її в озеро.

— Чудово, — похвалив його Артур. — А тепер спробуємо дещо важче…

— Думаєш, що це я той Обраний?

— Ясна річ, — запевнив його Фліп. Він мав обличчя пустотливого бісеняти, навіть трохи симпатичного, але з якимось неприємним блиском в очах. — Ти ж найсильніший, а я тільки найшвидший. У битві корисніша сила, ніж швидкість.

Флап кивнув, явно задоволений.

«Артур геть не вірить у те, що каже, — подумала раптом Ніна. — Насправді він вважає, що Обраний — це він, а Маріуша обманює, бо має якусь мету».

— То може зараз… — худорлявець озирнувся, шукаючи черговий виклик для свого сильного товариша.

Але цього разу його погляд ухопив принишклу за кущем Ніну.

— А ти тут чого? — гримнув він. — Тебе ніхто не запрошував.

— Я й не знала, що потребую запрошення. — Дівчина встала, намагаючись виглядати гідно. Це було нелегко, бо ноги в неї затерпли. — Що ви тут робите?