Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона підстрибнула із калатаючим серцем й роззирнулася, намагаючись пронизати поглядом місячний напівморок.

Під вікном стояла дрібна постать у довгій білій нічній сорочці.

— Малгосю? — запитала Ніна хрипким від страху голосом. Так, це, мабуть, і справді була Малгося, ні в кого більше не було такої невеличкої фігури. Дівчинка трохи заспокоїлася.

— Що ти там робиш? Що сталося?

Вона підвелася і, шльопаючи босими ногами по холодній підлозі, підійшла до дитини. Та здавалася непритомною, наче все ще спала; з‑під напівзакритих повік полискували білки очей. Сновида?

Ніна кахикнула.

— Повертайся до ліжка, холодно…

— Він тут, — сказала Малгося.

— Що?

— Він уже тут і стане пожирати нас по черзі.

— Хто? — Ніна схопила дівчинку за плечі й міцно її струснула. Дитина потроху почала просинатися.

— Що… що… сталося?

— Ти говорила про когось, хто буде нас жерти по черзі.

Малгося дивилася на Ніну великими очима, нічого не розуміючи, і в цих очах відбивалося світло місяця.

— Що?

— Хто тут є? Ти сказала, що тут хтось є…

Губи дівчинки скривилися у плачі, по щоках полилися сльози. «Вона нічого не пам’ятає», — зрозуміла Ніна. Напевне, тепер треба було б обійняти та заспокоїти Малгосю, але вона була не надто вправною в таких питаннях.

— Іди спати, — сказала Ніна трохи знічено, наче відчуваючи себе останньою свинею. — Тобі наснилося щось погане.

Малгося почалапала до ліжка, все ще схлипуючи, а Ніна залізла під ковдру.

Він уже тут і стане пожирати нас по черзі.

Що у лиха, це мало означати?

Вона відчувала, як на груди сідає важкенний холодний жах. Ніна ледь могла дихати, темрява навколо настільки загусла, що дівчина ледь втягала у груди повітря. Серце калатало об ребра так, наче мало намір їх зламати.

Це тільки сон, дитині наснилося нічне жахіття, буває.

А якщо ні? Перед зникненням Сташека Малгося говорила щось про сад…

Ніна крутилася у ліжку, все неспокійніша і спітніла. Їй вдалося заснути, тільки коли за вікнами почало світлішати, але й тоді її мучили погані сни. Вона не пам’ятала їх, коли прокинулася, знала тільки, що там було Диявольське Коло і що в ньому щось зачаїлося — щось дуже, дуже погане.

От тільки в ранішньому світлі все не здавалося настільки поганим. Дівчата вставали, розчісували волосся і перевіряли, яка погода за вікном. Еліза нагадала Лідці й Малгосі, що сьогодні їм чергувати на кухні, близнючки планували вилазку до містечка, а Тамара, насвистуючи, порпалася у валізці в пошуках більш‑менш чистих штанів.

Усе було настільки нормальним і заспокійливим, що Ніна почала сумніватися, чи не наснилася їй нічна розмова з Малгосею. У будь‑якому випадку дівчинка, здавалося, нічого не пам’ятала й була радісною, як завжди. Зате Ніна після кількох годин сну почувалася так, наче хтось перекрутив її крізь валики для віджимання білизни.

— Ти наче з хреста знята, — сказала Тамара, коли вони чистили у ванній зуби. — Щось сталося? — вона виплюнула піну й енергійно вимила щіточку.

— Не знаю, — Ніна тряхнула головою. — Чи то ні, я знаю, — раптом вирішила вона. — Нам треба поговорити. Мені, тобі та Яцеку.

— О, кінець таємницям?