Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Або насправді йому байдуже, як вони проводитимуть час. Може, важливо лише зібрати їх в одному місці?

— Про що ти думаєш? — зацікавилася Тамара.

— Нічого важливого, — труснула Ніна головою.

Мама Яцека поїхала, вручивши синові та двом його подругам по великому глазурованому тістечку. Хлопець дивився, як машина зникає у лісі, розбризкуючи з‑під коліс брудну воду. Він усе ще не міг подивитися дівчатам в очі.

— Моя мама… вона… такою вже вона є… — нарешті пробурмотів хлопець.

— Вона цілком мила, — визнала Ніна, кусаючи тістечко. — І розсудлива.

— Розсудлива? — закліпав Яцек.

— Ага. Звернула увагу на те, що ми й самі мали зауважити.

— Передається, передається, — хихотіла Тамара, перестрибуючи через калюжу.

— Що передається? Божевілля?

— Божевілля також, — старша дівчина зупинилася. Її штанини забруднилися, але, схоже, вона цим не переймалася. — Проте я мала на увазі таємничість. У всіх тут є якісь секрети, ви зауважили? Малгося і Тимек ховаються по кутках і постійно про щось шепочуться, близнючки вже розмовляють майже виключно між собою або з Елізою, Маріуш з Артуром займаються тими своїми «тренуваннями», яких нікому не бажають показувати, а Лідка дивиться так натхненно, наче знає про щось, про що ми не знаємо.

— Пані Целіна таємниць не має, — запротестував Яцек. — І янгол…

— Ох, справді? А всі ці крутійські відповіді або зло, про яке ми навіть уявлення не маємо — що це? Чому він не сказав чітко, із чим боротиметься Обраний?

Ніна поволі кивала. Так, їй подібні питання також спали на думку. Мабуть, коли янгольські чари припиняють діяти, всі починають мислити тверезо.

— А Ніна постійно щось записує у своєму зошиті й не хоче нам сказати, що саме, — додала Тамара, дивлячись на подругу круглими, наче ґудзики, очима. Через веснянки на її щоках тягнулася смужка бруду, підрізане волосся й мішкуваті штани робили дівчину схожою на солдата, який саме вийшов з окопів.

— А ви? — Ніна обійшла мовчанкою згадку про її зошит. — Ви також маєте таємниці?

На її здивування, Яцек відвів погляд і навіть Тамара здавалася трохи заклопотаною.

Цього вечора Ніна витягнула зошит з‑під подушки й відкрила його.

«СПИСОК ДИВНИХ РЕЧЕЙ», — йшлося у написі на першій сторінці.

Дівчинка послинила олівець і занотувала: «Що є у підвалі, до якого ходить Адам?» та «І чому хлопець мав такий вираз обличчя?»

«Може, тут і немає жодної таємниці, — подумала вона. — Може, він ішов до цього підвалу… не знаю, по квашені огірки на вечерю або щось таке. А його обличчя? Що ж, у кожного часом буває дивне обличчя.

Може, Адам потерпає через проблеми із травленням і від самого вигляду огірків у нього болить живіт?

Але ж якщо він погрожував, що повідомить про все Азкіелю, то повинен ходити у підвали з дозволу янгола. А може, навіть на прохання крилатого? Отже, у цьому немає нічого підозрілого».

Вона зітхнула. Мала вже три списані сторінки, але їй все ще бракувало необхідних доказів.

Із сусіднього ліжка на неї дивилася Тамара.

Ніна закрила зошит і, знітившись, відвернулася до стінки. За мить Еліза погасила світло, і спальня занурилася в темряву.

«Тут справді відбувається щось дивне, — думала вперто Ніна. — Я не божевільна, не вигадую речей, яких не існує. Доведу всім, що маю рацію».

Ніч була погожою, у вікно зазирав повний місяць, наче великий сріблястий шматок сиру. Знадвору долинав тихий плескіт хвиль, кувікання жаб, а час від часу й шелест кущів у саду, через це серце дівчини раз у раз починало битися сильніше. А монастир у темряві наче оживав: тут постукували віконниці, там вітер свистів у трубі, ще десь скрипіла підлога, викликаючи думки про чиїсь обережні кроки.

Ніна знала, що в старих будинках такі звуки цілком природні, але все одно довго не могла заснути, а коли врешті їй вдалося зануритися у неглибокий сон, щось її з нього грубо вирвало.

Хтось проходив повз її ліжко, запнувся і на мить сперся на щоку дівчинки холодною долонею.