Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона знову спустилася на перший поверх і ще раз пройшлася по всьому монастиреві. Минула їдальню, спальню хлопців, а потім ванну кімнату.

Вікна в коридорі, що поєднував два останні приміщення, виходили на Диявольське Коло. Це занепокоїло Ніну. Вона легко могла уявити, як Сташек прокидається вранці й, не прочунявши, йде до ванної кімнати, а дорогою дивиться у вікно і бачить там… що?

Наприклад, високу чорну постать, яка стоїть біля мертвих дерев, жестами запрошуючи хлопця, аби він вийшов назовні.

Або ще гірше — когось знайомого й начебто дружньо налаштованого, який раптом показує своє інше, жахливе обличчя.

Вона відчула, як уздовж хребта пробігають дрижаки. Йшла вперед, час від часу навмання відчиняючи двері, але вже не сподіваючись, що знайде за ними щось цікаве, аж доки не наштовхнулася на ті, які відчинити не зуміла.

Ніна похмуро глянула на них. Двері були меншими, ніж інші, й максимально простими, без жодних різьблених прикрас. Мабуть, вони вели до якоїсь комори або до чогось подібного. Але навіщо замикати комору?

Ніна притулила око до шпарини, але всередині панувала темрява. Утім, за мить вона щось почула. Тихий шелест, наче відлуння ледь чутних кроків. Хтось ішов, волочачи ноги, а за кілька секунд у темряві з’явився млявий вогник свічки. Дівчинка стримала дихання, розриваючись між бажанням дізнатися, хто це, і прагненням утекти. Вона вже помітила постать, що підіймалася сходами з підвалу. І відразу зітхнула з полегшенням, коли побачила, що це лише Адам. Але водночас її здивувала зміна, що сталася із хлопцем: він плентався, наче його пригнічував невидимий тягар, а обличчя занепокоєно кривилося.

Що б не було у підвалах, Адаму, здається, не подобалося туди ходити.

Ніна відступила саме тоді, коли він відчинив двері. Побачивши її, хлопець миттєво повернув собі впевненість, і його обличчя набуло пихатого виразу.

— Знову крутишся, де не треба?! — гарикнув він. — Ти гірше за таргана, всюди лізеш.

— А я й не знала, що ти маєш такий досвід із тарганами, — ввічливо відповіла Ніна, зауваживши, що у хлопця збоку висить шкіряна торба. Він що, носив комусь їжу в той підвал? — Я зустрічала їх не так часто.

— Геть звідси, доки я насправді не розсердився!

В очах Адама блиснув гнів, але Ніна не могла позбутися враження, що вся ця лють проростає зі страху. Насправді Адам смертельно переляканий тим, що хтось міг спуститися у підвали й побачити, що там є. А може, хто?

— А що ти зробиш, якщо насправді розсердишся? — запитала вона невинно. — Поскаржишся пані Целіні, а вона надає мені по сраці?

— Я скажу янголу, — відрізав він. — Ти справді цього хочеш?

— Янгол не казав, що нам не можна ходити монастирем, — буркнула Ніна, трохи втрачаючи впевненість у собі.

Дівчинка розвернулася і пішла. Адам, мабуть, дивився на неї дуже пильно, бо вона весь час відчувала потилицею його погляд.

Пополудні, коли розпогодилося, Ніна, Тамара та Яцек пішли до містечка. Ніна хотіла зазирнути до будинку Левицьких і подивитися на решту малюнків Маури, але не зуміла знайти приводу, щоб залишити товаришів, тож вирішила, що картини можуть зачекати. Зате купила в канцтоварах зошит, олівець і підстругачку.

— Вестимеш щоденник? — запитала Тамара, зводячи брови.

— Ні я… хочу записувати різні… речі.

— Ага, речі, — старша дівчина кивнула. Її тон наче й був ввічливим, але вона говорила з Ніною, як із божевільною.

На підвечірку Ніна знову помітила Адама, який ішов із хлібцем до дверей у підвал. Крім цього єдиною подією, яку мало сенс запам’ятати, був візит матері Яцека. Вона приїхала з Гданська на деренчливій машині. Була це пухкенька жіночка в жовтій сукні, з великими плямами поту під пахвами, і криво одягненому капелюшку з квітами. Вона увірвалася до монастиря наче снаряд, схопила Яцека та притиснула його до великих материнських грудей.

— Як ти почуваєшся, любий? — зашварґотіла жінка, поки її син крутився, безрезультатно намагаючись випручатися. — Тебе тут добре годують? Не холодно тобі вночі? Я привезла додаткового светра, бо в цих мурах, мабуть, страшенні протяги… Знаєш, ніхто не зумів показати мені дорогу до цього місця? Той… той…

— Монастир, — підказала Тамара, яка весело спостерігала цю сцену, стоячи осторонь. Ніна мовчала, намагаючись стримати хихотіння.

— До речі, монастир. Він стоїть на відлюдді; хто б міг подумати, що в такому місці можна зробити табір для дітей?

— Янгол, — підказала Тамара.

— Ах, янгол, так, — товстенька жінка трохи знітилася. — Хіба він не міг знайти нічого кращого?

«Але ж вона має рацію», — усвідомила Ніна. Це й справді погане місце для того, щоб тут проводила канікули група молоді. Старий, напівзруйнований і вогкий будинок, глибоке озеро, всипаний гострим камінням берег… Навіть ліс був віроломним: розповідали, що зовсім недавно там загубилася дитина — і знайшлася тільки через два дні, замерзла та голодна.

Ніна, безумовно, погоджувалася з аргументом про те, що янгольська сила тут зростає. Але ж, здається, це не єдине таке місце в Польщі?

Може, Азкіель просто не подумав, що й ті, котрі плавати не вміють, захочуть періодично купатися в озері. Урешті‑решт, він був янголом, а янголи необов’язково мусять знати про потреби молоді.