Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чого так витріщаєтеся? — буркнув він, знову вкладаючи ту річ у кишеню, а потім розвернувся і попрямував до монастиря.

Тамара похитала головою.

— Це заразне, — заявила вона. — Шаленство тієї божевільної, яку утримували сестри в цих стінах, схоже, десь тут і залишилося, а тепер заражає людей.

А Ніна задумалася над тим фактом, чому, до лиха, Адам приховує від них, що купив у містечку зубну щітку.

У воротах монастиря їх привітала широкою посмішкою пані Целіна, ще здалеку махаючи рукою.

— Ходімо, ходімо, — кричала вона. — Вже можна не перейматися. До мене телефонували рідні Сташека, хлопець саме повернувся додому.

Тамара послала Ніні промовистий погляд: мовляв, бачиш? Яцек, напевне, зробив би те саме, але відчув запах обіду й погнав, аби перевірити, чи не вдасться йому випросити чогось раніше. Дівчата голодними не були, але не мали чим зайнятися, тож пішли за ним. З кухні долинали окрики Елізи, яка командувала черговими-близнючками, наказувала їм то почистити картоплю, то докинути ще трохи дров у грубку, а то винести компот у сад, аби він трохи вихолов. Сільвія, усунута з посади королеви кухні, сиділа на стільці й лущила горох. Побачивши Яцека, вона підвела голову. Сільвія була схожою на брата: те саме широке, начебто тупувате обличчя і контрастуючий із ним блиск інтелекту в очах.

— Цього мені на допомогу не треба, — гримнула вона на Яцека, шкірячи зуби. Дівчина говорила чіткіше, ніж Ремігіуш, але Ніна все одно ледь її розуміла. — Останнього разу три тарілки розгепав, усе в нього з рук валиться.

Хлопець, почервонівши, намагався виправдатися, але ніхто його не слухав. Тамара схопила Яцека за лікоть і потягнула до дверей.

— Пішли посидимо над водою.

— Пам’ятайте, що після обіду всі мають зібратися у кімнаті з каміном! — крикнула їм навздогін Еліза.

— Думаєте, янгол нарешті скаже, навіщо ми тут? — прошепотів Яцек, але Ніна лише трусонула головою, а Тамара стенула плечима.

Вони перевдягнулися у купальні костюми й вирушили на озеро. У містечку був невеличкий кам’янистий пляж, але з боку монастиря берег їжачився гострим камінням, по якому ковзали ноги. Ніна зняла боти й стала на одному з каменів, невпевнено дивлячись на дзеркало води. Камінь був нагрітий сонцем, але вода здавалася холодною. Дівчина згадала слова пані Целіни, яка попереджала, що дно тут стрімко уривалося, і просила, щоби в озері купалися тільки ті, хто вміє добре плавати.

Тим часом Тамара стрибнула у воду й пірнула, наче тюлень. Безсумнівно, плавати вона вміла. За мить випірнула й помахала Ніні та Яцеку, які все ще стояли на березі.

— На що чекаєте?

— Я не вмію плавати, — пробурмотів хлопець, червоніший, ніж за хвилинку до цього на кухні. Ніна глянула на нього здивовано, бо він же мешкав біля моря, а Яцек відвернувся.

— Ніно?

Ніна плавала непогано, але вода викликала в ній неспокій, адже здавалася майже чорною і під сонячним промінням полискувала, наче обсидіан[15]. Дівчинка не могла позбутися враження, що озеро набагато холодніше, глибше і ніби… голодне. Наче тільки й чекало, аби її проковтнути.

Вона відігнала від себе дурнуваті думки й поволі зсунулася з каменя. Холодна вода миттєво паралізувала її, вона навіть забула, як дихати. Біля берега вода сягала їй до пояса. Тамара сміялася трохи далі, тож Ніна зажмурилася і відчайдушно попливла. Через кілька секунд призвичаїлася до температури — озеро вже не здавалося крижаним і було просто приємно холодним.

— Гарно, так? — Тамара підпливла ближче.

— Гарно, — визнала Ніна. Десь зник страх, тепер вона просто купалася з насолодою. Пірнула й розплющила очі. Вода була прозорою, тож Ніна бачила віддалене на кілька метрів дно, яке вкривало поросле водоростями каміння. Водорості ліниво вигиналися, гнило‑зелені, місцями брунатні. Наче довге дівоче волосся. Наче там, унизу, була худорлява жіноча постать, яка приховувала в мокрих сплетіннях бліде обличчя.

Але це, безумовно, лише ілюзія.

Коли вони вийшли на берег, сонце закрили хмари. Ніна затремтіла від холоду і чимшвидше загорнулася в рушник. Тепер було непогано. Дівчина потроху зігрівалася, поряд Тамара запевняла похмурого Яцека, що навчить його плавати.

За мить з монастиря прийшла Лідка, як завжди чарівна у своїй дешевій сукні.

— Обід готовий, — сказала вона. — Чи ви гонга не чули?

Яцек миттю підхопився з трави, Тамара з Ніною неохоче підвелися та почали витирати рушниками мокре волосся.

— Ти серйозно вважаєш, що тією янгольською несподіванкою буде перетворення нас усіх на крилатих? — запитала Ніна.

— Чому ні? — Лідка променисто всміхнулася. — Я вже свою нагороду отримала і знаю, що з нею треба зробити. Коли виросту, то стану черницею.

Лідка розвернулася і покрокувала назад, а Тамара закліпала.

— Стьобнулася, от точно стьобнулася. Як вважаєш, тут взагалі є хтось нормальний?

[15] Магматична гірська порода, різновид вулканічного скла, має темний колір.