Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Зачекай. Дай їй сказати, що має на увазі. Ну, чому розпитування не має сенсу?

Небо продовжувало темніти, його прорізала блискавка, миттю пізніше над містом залунав грім. Він звучав так, наче хтось у хмарах перекидав каміння.

— Ну, бо… — Ніна набрала повітря. «Аби тільки не заплутатися», — подумала про себе. — …бо якби Сташек хотів поїхати, то відразу пішов би на станцію, а не до містечка. А якби не знав дороги і мусив іти через місто, то був би тут дуже рано. Я встала десь біля п’ятої, Еліза й пані Целіна — трохи пізніше, і жодна з нас його не бачила. Тож він мусив вийти з монастиря на світанку і до Маркотів дістався б… ну, найпізніше о шостій, містечко видно весь час, тож не міг загубитися. О тій порі тут було порожньо, магазини та управи не працювали. Сташек міг когось зустріти, із тих, які йшли на станцію, щоби потягом їхати на роботу, а ці люди повернуться тільки після опівдня.

— І навіщо пані Целіна наказала нам про нього розпитувати? — Яцек хитнув головою.

— Бо вона дурна, — прокоментувала Тамара.

— Або ж вона наперед знала, що ми ні про що не довідаємося. Вона знає, що Сташека ми не знайдемо, але хоче справити враження, що ці пошуки важливі для неї.

Яцек закліпав, Тамара нахмурилася. Знову блиснуло. Місто потемніло, наче на нього впала гігантська тінь.

— Ходімо до кав’ярні, — Тамара махнула головою у бік «Мисливської». — Тут зараз литиме наче з відра, а вона, — кивнула на Ніну, — відчуваю, хоче сказати щось жахливе. Я не люблю слухати жахливі новини на голодний шлунок. Пригощаю, — додала дівчина, побачивши зніяковілі погляди Яцека та Ніни.

Переслідувані грозою, вони побігли до кав’ярні. Ледь увірвалися всередину і зачинили за собою двері, як у шибки забубонів дощ. Ніна закліпала, а коли очі призвичаїлися до півтемряви, побачила, що всередині кав’ярня виправдовувала назву і справді була «мисливською». На стінах висіли роги, голови тварин і картини, на яких було зображено сцени полювання. Ніна відвернулася від малюнку, на якому собаки оточили ведмедя. Такі прикраси їй геть не подобалися, хоча водночас вона не могла не визнати, що кав’ярня по-своєму чарівна. Усе тут було старосвітським і натуральним: дерев’яним або шкіряним, таким, аби нагадувати про вечори, проведені біля каміна. Або про чоловіків у мисливських куртках, які сидять у глибоких кріслах і набивають люльки. Пахло кавою, пилюкою і рідиною для чищення дерева. У «Мисливській» було порожньо, тільки за лядою сиділа сивоволоса елегантна пані, яка підвела голову з‑над книжки, коли почула, як вони заходять.

Яцек замовив велике тістечко з кремом і фруктами, а Ніна — найдешевше безе, бо вирішила, що немає потреби надто сильно користуватися щедрістю подруги. Тамара нахабно попросила вино.

— Неповнолітнім вина не продаємо, — відповіла заклопотана пані.

— Тоді нехай буде кава, — дівчина розвернулася до Яцека та Ніни і промовила недбалим тоном: — Вони, напевне, й вина не мають.

Ніні стало прикро, бо старша пані точно це чула. Посміхнулася, перепрошуючи, а жінка, заохочена цим, запитала:

— Ви приїхали сюди на канікули? Де зупинилися?

— Ми… е‑е-е… — Ніна шукала підтримки в Яцека, але і в його голові, схоже, також не було жодної ідеї.

На допомогу прийшла Тамара.

— У монастирі, — заявила вона. — Його буде перетворено на музей, зараз там мешкає наша тітка, вона мистецтвознавець.

— Ах, у монастирі, — старша пані миттєво втратила зацікавленість.

За хвилину вони вже сиділи за столиком. Яцек за раз відгриз половину гігантського тістечка, а потім витер замурзане кремом обличчя. Ніна глянула на Тамару. Треба визнати, що дівчина мала хороші рефлекси та була метикуватою, але робити з пані Целіни мистецтвознавця! А що як до містечка прийдуть інші? Тітка, яка мешкає з десятком племінників і племінниць, збуджуватиме цікавість.

Ніна поділилася сумнівами з Тамарою, але старша дівчина не стала перейматися.

— То вже не моя проблема, — скривилася вона, сьорбнувши каву. — Чи ти маєш про все думати?

— Та вони не будуть цікавитися, — Яцек запхав за щоку решту тістечка. — Коли я був тут раніше, то говорив просто, що я з монастиря, і цього вистачало. Краще скажи, як тобі спало на думку, що ми не знайдемо Сташека.

— Я сьогодні вранці була біля тих засохлих дерев. Там є коло повністю голої землі, ви бачили? — Вони кивнули. — І саме там я помітила сліди. Хтось пішов до заростей.

— Ну й що з того? — закліпав Яцек.

— Не розумієте? Я бачила сліди, що ведуть ДО дерев, але жодних, які вели б у зворотному напрямку. Хтось УВІЙШОВ між тих дерев, але ні‑хто не ВИЙШОВ.

— Це неможливо, — Тамара нахмурилася. — Та купа дерев справді досить густа, але ж не настільки, щоби хтось зумів сховатися всередині. Його було б видно.

— Знаю, — Ніна обтрусила із сукні рештки безе.

— Може, просто хтось вийшов, задкуючи власними слідами? — припустив Яцек.

— Це не настільки просто, як описують у книжках. По‑перше, ніколи не потрапиш взуттям точно в слід: завжди контури трохи не співпадають. По‑друге, сліди після такого подвійного проходження глибші.

— А ти відколи така мудра? — пирхнула Тамара.