Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Усе добре, як і всі старі люди, я люблю позгадувати. Молодих це зазвичай знуджує, тож я рада зустріти зацікавленість — задля різноманітності.

Ніна вже йшла до дверей, коли під впливом імпульсу розвернулася.

— Тут колись було дуже красиво, так? — вона майже побачила кав’ярню років двадцять тому. Вогонь у каміні, чоловіки в кріслах після вдалого полювання, жінки в горжетках із лисячого хутра, стріляють корки від шампанського, а ще звук скла, коли воно цокається зі склом.

Старша пані смутно посміхнулася.

— Так, колись тут було дуже красиво.

— Боги, що ти там робила? — пирхнула Тамара, як тільки Ніна вийшла. — Ми вже думали, що в нас ноги до тротуару приростуть.

— Я там побачила картину, що намалювала божевільна, про яку розповідав Яцек. І на ній — Диявольське Коло. Та засохла купа дерев саме так називається.

— І що з того?

— Нічого, — відповіла Ніна, бо й справді — що з того випливало?

Повітря після грози було свіжим і холодним, на вулиці розлилися калюжі каламутної води. Ніна перескочила через одну з них і запитала:

— Чекаємо на Адама?

— Ні, — Тамара стенула плечима. — Он він іде.

Хлопець приєднався до них, і всі разом рушили до монастиря. Адам знову волікся позаду, а інші удавали, що його не помічають.

— Як вважаєте, чому янголи обрали саме нас? — запитала Ніна. — Ви про це думали? Бо ж вони мусили мати якийсь критерій.

— Мені говорили, що це через те, що ми хороші діти, — сказав Яцек, але відразу почервонів під поглядом Тамари.

— І ти їм повірив?

— Це не через вік, — Ніна розгинала пальці. — Не через місце проживання, бо я з Вроцлава, Яцек із Гданська, а ти, Тамаро?

— Варшава, — лаконічно відповіла та.

— Власне, Еліза — з‑під Кельце, Лідка зі Шльонська… Нас зібрано з усіх земель Польщі.

— Може, через наші родини? Риси характеру? Уподобання? Спробуємо порівняти, — запропонував Яцек.

Але порівняння нічого не дало. Ніна мала молодшого брата, але Яцек і Тамара були єдиними дітьми. Яцека виховала мати, вона була з тих матусь, які пхають у своїх дітей несамовиту кількість їжі й три чверті року наказують носити шапку. Про надмірну опіку Ніна здогадалася, бо, звичайно, хлопець про це не казав. Батьком же Тамари був професор, який після дванадцяти років удівства, коли йому виповнилося шістдесят, несподівано оженився на дівчині, яка була ненабагато старшою за його дочку.

Уподобання вони також мали різні. Ніна цікавилася мистецтвом, а ще любила пригодницькі книжки, особливо ті, де герої подорожували екзотичними країнами, Тамара до дрижаків любила детективи, а Яцек марив про те, аби стати гарцером, і колекціонував знання з різних галузей. Знав, як зробити годівничку для птахів, що робити, коли людина загубиться у лісі, й навіть яким чином надавати першу допомогу. Причому ці знання були виключно теоретичними.

Відсутність практики трохи здивувала Ніну: зрозуміло, що Яцек перебував під надмірною опікою матері, але ж був спритним хлопцем, то чому не намагався застосувати в житті хоча б частку своїх знань? Не кожен має можливість загубитися у лісі чи надати першу допомогу, але ж годівничку для птахів міг би й зробити, раз він цим цікавиться. Дівчинці здавалося, що це має значення, але треба було ще подумати. Але раніше, ніж вона встигла зосередитися, повний захвату крик Тамари вирвав її із задуми:

— Дивіться, веселка!

Ніна підвела голову. Над озером постала різнокольорова дуга, один кінець якої гинув у освітленій сонцем воді, а другий сягав аж до лісу. Усі кольори видавалися ніби вмитими дощем, дуже інтенсивними та глибокими. Вода була темно‑блакитного кольору, із золотими цяточками, а небо — на кілька відтінків світлішим, із білими, пухнастими хмаринками; дерева ж стояли у королівській зелені.

Ніна, дівчинка з міста, не любила болота, комарів, пітьми й вологості — вони були невід’ємно пов’язані в її голові з природою, — але могла оцінити красу, коли її бачила.

— Це й справді дуже гарно, — визнала вона милостиво.

— Правда? — пролунав за спиною чийсь голос. Ніна розвернулася і побачила Адама, який непомітно до них доєднався. — Це найкрасивіше місце на світі.

Обличчя його палало натхненням. Хлопець уже не видавався похмурим чи набурмосеним і зараз був цілком симпатичним. Ніна відчула, що це може стати саме тим моментом, який розтопить кригу, і вони зуміють сказати один одному кілька милих слів.

Проте у цю мить з кишені Адама щось випало на землю. Він блискавично схилився, а коли випростався, його обличчя набуло презирливого виразу.