Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я нормальна, — заявила Ніна, але старша дівчина захихотіла.

— Я геть у цьому не впевнена. Розповідаєш дивні речі про людей, яких пожерли дерева.

Певно завдяки старанням Елізи гороховий суп був значно кращим, ніж учорашнє їдло, але на їжі все одно ніхто не міг зосередитися. Навіть Яцек відмовився від добавки, навіть Тамара, досі гранітно-спокійна, здавалася піднесеною.

Після обіду всі пішли до кімнати із каміном, де на них уже чекав Азкіель. Сидів він у кріслі, вродою своєю контрастуючи зі старими обшарпаними меблями. Посміхався, але Ніні це зовсім не покращило настрою. Була вона дивно знервованою: як тоді, коли отримала нагороду як найкраща учениця у класі й мала забрати її з рук директорки на очах усієї школи.

Молодь усілася навколо Азкіеля, а пані Целіна стала біля його крісла. Ніна знайшла місце на килимі під стіною, підтягнула до підборіддя коліна й обхопила їх руками. Серце сильно стукотіло, дихання рвалося. Вона майже відчувала напругу, що розлилася у повітрі.

Янгол обвів зібрання поглядом.

— Вам напевне цікаво, навіщо ми вас сюди запросили, вірно?

Усі енергійно закивали. Азкіель знову посміхнувся й нахилився у кріслі.

— Може, ви знаєте, — почав він, — що дехто з нас має незвичайні здібності…

— Наприклад, передбачення майбутнього, — сказав Тимек із розумним виглядом обличчя.

Янгол кинув на нього схвальний погляд.

— Так, саме так. І от якийсь час тому ми передбачили, що з’явиться незвичайна дитина, хлопець або дівчинка. Ми шукали його — або її — роками, врешті відібрали тринадцять кандидатів, із яких кожен міг виявитися особливим. Як ви, напевне, здогадуєтеся, ці тринадцять — ви. Але ми все ще не можемо вирішити, хто з вас. Наші знання і сила, на жаль, обмежені. Тому ми вирішили запросити всіх вас сюди та поспостерігати за вами. А якщо говорити точніше, то спостерігатиму я, — він посміхнувся знову. У кімнаті стало так тихо, що можна було б почути, як шпилька падає. — А коли канікули скінчаться, ми вже знатимемо.

Ніна обвела поглядом обличчя приятелів і приятельок — усі мали такий вигляд, наче в їхніх головах запалили малесенькі лампочки з написом: «О рани Божі, може, це я!» Але більшість, незважаючи на блиск в очах, мала на обличчях ще й досить невпевнений вираз.

— І що ми маємо робити? — запитала одна із близнючок.

— Нічого особливого. Тішитися свіжим повітрям, гратися, насолоджуватися дозвіллям. Просто поводьтеся, як завжди.

— А це незвичайне дитя… яким воно має бути? — спохмурнів Артур.

— Красивим, — цього разу відповіла пані Целіна, а оскільки всі мимоволі глянули на Лідку, швидко додала: — Красиве в духовному сенсі, не обов’язково фізичному, із чистим серцем, великою відвагою і незаплямованою душею.

— Це не я, — буркнула Тамара, яка сиділа поряд із Ніною. — Це точно не я.

— Ти не можеш бути в цьому впевнена, люба, — почула її пані Целіна. — Ти ще дитина, ти не знаєш добре саму себе. Кожен з вас може виявитися Обраним. І я готова закластися, — послала вона дівчині солодку посмішку, — що в глибині душі ти значно миліша, ніж демонструєш це.

Непереконана Тамара труснула головою.

Адам устав, і миттю усі погляди перестрибнули на нього.

— Якщо це я, — заявив хлопець рішуче, — то тут і зараз присягаюся, що зроблю усе, щоби захистити янголів від злих людей і битися на боці Бога.

«Підлабузник», — подумала із неприязню Ніна. Утім, вона не могла заперечувати, що виступ його справив враження.

— Я також! — підвівся — о, диво! — Маріуш. Від його попередніх сумнівів не залишилося і сліду; цієї миті хлопець мав такий вигляд, ніби міг стрибнути за янгола у вогонь.

— І я! — Артур, схоже, також уже забув, що нещодавно щось згадував про магічні фокуси і перевдягнених людей.

— Я також присягаюся.

— І я.

— Я теж! — сказав Яцек, а коли Ніна глянула на нього, відвів погляд. — Ну, я знаю, що я товстий, але інколи… ну, знаєш, буває…

Ніна знала, бо подумала про те саме. У казках зазвичай саме ті, які на перший погляд шансу не мали, отримували винагороду: найдурніший та останній в усьому син короля отримував принцесу, а Попелюшка — свого принца. Тож чому товстун не мав виявитися Обраним?

І чому нею не могла бути тринадцятирічна дівчинка із Вроцлава, яка нічим не вирізняється серед інших?