Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Що, на Бога, коїлося із цим хлопцем?

«Може, він усвідомив, що не має і шансу стати Обраним», — подумала вона, але не була повністю задоволеною такою відповіддю.

Тамара та Яцек, певно, нічого не зауважили.

— Ну, от ми вже все знаємо, — дівчина засунула долоні в кишені штанів. — Зізнаюся, я думала, що та янгольська несподіванка буде чимось цікавішим, але я маю дармовий відпочинок. І це добре.

Але цього разу її зухвалість здавалася трохи награною.

— Як вважаєте, хто з нас має найбільші шанси? — запитав Яцек. — На кого ставите?

— На нашу красуню Лідку, на кого ж іще? — стенула плечима Тамара. — Погляньте на її обличчя: вона вже зараз має такий вигляд, наче до неї з’явилася Матір Божа.

— А я думаю, що це Ніна.

— Чому я? — дівчинка думала, що Яцек жартує, але певно ні, бо дивився на неї з пошаною в очах.

— Ти стрибнула з потяга, а пані Целіна казала, що Обранець мусить бути відважним.

— Направду, то була єдина відважна справа, яку я зробила в житті.

— Ну, хоча б якийсь початок, — захихотіла Тамара. — Тепер тобі бракує тільки чистого серця і тієї… ну, кришталевої душі. Маєш її?

— Мені так не здається.

— То на кого ставиш?

— На Малгосю, — випалила Ніна.

— Малгося? — Тамара закліпала від здивування. — Чому?

— Не знаю. Може, тому, що її ніхто не бере до уваги.

Аж до самого вечора янгольські одкровення були головною темою для розмов. Дівчата час від часу збиралися тісними групками й шепотілися, хлопці хизувалися спритністю та силою. Тут відзначився Маріуш, який знайшов у саду сукату гілку та гелемсив нею об стовбур невисокої яблуньки, репетуючи при цьому:

— Побачите, від вас тільки мокре місце залишиться, коли з вами закінчу! Захищайтеся! Не маєте проти мене ані шансу!

Поряд Артур підкидав догори меншого патика, підхоплюючи його. Був несамовито швидкий: навіть коли патик падав далеко, хлопець якимось дивом уже опинявся у правильному місці, наче мав у ногах пружинки. Яцек спостерігав за цим захоплено, а Ніна із цікавістю. Тамара, схоже, думала про щось інше.

— Може, в щось пограємо? — запропонувала вона. — Мені вже набридло дивитися на цих клоунів.

— У що, наприклад? — Ніна відвела погляд від Маріуша й Артура.

— У будь‑що. Ми тут маємо різні ігри й багато «іграшок». Ходімо, покажемо тобі.

Речі, що були в одній із кімнат, викликали в Ніні змішані відчуття. Там лежали зігнуті ракетки для тенісу й один ледь живий воланчик, кілька гумових м’ячів, пара ляльок, кінь на шнурку і трохи старих, ще довоєнних настільних ігор. Вона здогадалася, що за всі ці речі вони повинні дякувати пані Целіні, яка вирішила, що молодь може знудитися у монастирі. Ніна оцінила її добрі наміри, але, з іншого боку, о рани Божі… М’ячі чи тенісні ракетки — це нормально, настільні ігри могли придатися у дощові дні, але один вигляд дерев’яного коника на шнурку її обурив — адже таким граються п’ятилітки! А ці ляльки… З усієї їхньої групи тільки Малгося ще бавилася ляльками.

Ще один доказ того, що пані Целіна кепсько підходить на роль опікунки підлітків. Ніна цим переймалася. Адже, як не крути, всі вони залежали від розсудливості й умінь пані Целіни.

Під вечір, скориставшись тим, що Яцек і Тамара грали в шахи, Ніна вибралася до саду. Потребувала трохи побути на самоті, тож пішла до зруйнованого крила — там, де на березі лежали залишки мурів, а трава була білою від вапняного пилу з розвалених стін. Сюди, схоже, рідко хто ходив.

Вона всілася на чомусь, що нагадувало шматок вежі, зняла боти й занурила ноги в озеро. Вже темніло, сонце, заходячи, потроху ховалося за обрій, протягнувши по воді криваво‑червону смугу.

Ніна й сама не знала, що їй про все це думати. Вона навіть не була до кінця впевненою, чи хоче бути Обраним. Її мати зраділа б, бо для матері така звістка, безумовно, виявилася б радісною. Може, вона б навіть нарешті посміхнулася. У дівчинки аж стислося серце, коли вона це уявила. Ніна витерла очі від сліз. Мама хотіла б, щоби її донька виявилася обраною янголами.

Але чи хотіла цього сама Ніна?

На думці, що їй доведеться битися з якимось злом, нехай навіть найменшим, стало млосно. Ні, на таке вона не здатна — той стрибок із потяга був результатом відчаю, а не відваги.