Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ніна глянула вгору й мусила визнати, що Тамара має рацію. Сонце пашіло жаром з‑за заслони імли, небо на сході почало темнішати. Наближалася гроза.

Тамара та Яцек вирвалися вперед у такому темпі, що Ніна ледь утримувала крок. Вона сунула позаду, все більше пітніючи і задихаючись.

— Ходиш, наче дівчина, — звинуватила її Тамара, на мить озираючись.

— Я і… є дів… чина, — просапала Ніна.

— Це не означає, що повинна бути розтелепою.

— Вона вчора стрибнула з потяга на ходу, — Яцек зненацька заступився за Ніну. У його голосі прозвучала гордість, наче то він зробив такий вчинок.

— Справді?

Дівчинка підтвердила, а оскільки вони трохи сповільнилися, то зуміла передихнути. Тамара похитала головою — Ніна не зрозуміла, чи мало це означати здивування, на кшталт: «Ну хто б міг подумати», чи, може, недовіру.

— Тому ти запізнилася? Бо стрибнула з потяга? Виходить, про матір — то дурня, так?

— Ні, я… зустріла одного хлопця.

— Стає усе цікавіше, — вишкірилася Тамара.

— Та я не про те, — Ніна почервоніла й почала плутатися. Чому вони так на неї дивляться? Вона цього не терпіла. — Він сів у Лешні, і виявилося, що також їде до Маркотів. Ми подружилися…

Далі вже якось пішло само. Відповідно до того, як Ніна розслаблялася і говорила все вільніше, обличчя її слухачів серйознішали.

— Може, вдалося б відшукати того сільського лікаря, — запропонувала Тамара. — У монастирі є телефон, ми могли б запитати, до якого шпиталю забрали Славека.

— А потім подзвонили б туди від імені його родини і запитали, як він почувається, — Яцек старанно покивав. — Щось вигадаємо, не переймайся.

— Та я навіть не знаю, в якій місцині була та лікарня, — похитала головою Ніна. — Крім того, пані Целіна має рацію. Ми не повинні привертати до себе увагу. Якщо Славек одужає, то сам мене знайде.

Минув певний час, доки вона зуміла переконати Яцека й Тамару, які прагнули допомогти їй. Хлопець навіть придумав поїхати до найближчого міста зі шпиталем неподалік від Лясковіце, прокрастися, перевдягнувшись, у відділення і по черзі оглянути всіх пацієнтів. Це було нерозумно, але мило. Краще, ніж недбале «все буде добре» від пані Целіни.

Аж раптом Тамара захихотіла.

— Ми маємо не привертати увагу, ага? І тому ти вдягла оце мережане платтячко?

— Це інше, — відповіла Ніна холодно, але у глибині душі відчула, що дівчина може мати рацію. Ще вчора вона б не вдягла довоєнну сукню через побоювання, що це впаде комусь в очі. А тепер, коли вона нарешті дісталася до Маркотів, почувалася безпечно й забула про обережність. Утім, втішала себе думкою, що в таких невеличких містечках на чужих все одно звертають увагу, тож зауважать Ніну незалежно від її одягу.

Небо темніло все більше, наче по ньому розливався величезний синець. Простягнені пальці грози вже сягали озера, на якому з’явилися брижі. Сонце здавалося затягнутим сивим димом пожежі, а в душному повітрі можна було відчути холодне дихання. Перші будинки міста вони проминули, коли над лісом гримнуло — поки що стиха, але небо на заході перетяла яскрава смуга.

— Зараз задощить, треба поспішити, — Тамара роззирнулася. — Добре, я беру лівий бік вулиці, ви — правий. Питайте людей, чи не бачили вони Сташека. Зрештою, ви й самі знаєте.

Дівчина ввійшла до першого-ліпшого магазину, Яцек розпитував людей, які йшли тротуаром. Робили це досить вправно, бо дівчинка мала зухвалість, необхідну для такого розпитування, а хлопець брав енергією та завзяттям.

Ніна всілася на лавці перед костьолом і використала хвилинку перед грозою на те, аби роздивитися Маркоти.

Містечко дійсно було невеличке та занедбане, у бруківці зяяли дірки, а центром вулиці саме йшла зграйка гусей, яких гнав хлопець із березовим прутиком у руці. Окрім костьолу тут була пошта, кілька магазинів під обдряпаними вивісками, молочний бар і ресторан «Озерний», який радше нагадував дешеву забігайлівку. Найвищий будинок мав п’ять поверхів, причому три нижні уже відремонтували, а четвертий і п’ятий досі були похмурими, чорними, випаленими руїнами, що глипали на перехожих порожніми дірками вікон. Ніна здогадалася, що це готель, про який говорив Яцек і ремонт якого перервала війна. Будівля і справді не радувала своїм виглядом. Хоча, з іншого боку, кав’яренька «Мисливська», розташована на першому поверсі, справляла краще враження, ніж молочний бар чи ресторан. Принаймні ззовні.

— Гей, принцесо, може, ти б поворушилася і допомогла нам? — Тамара стала над Ніною. За мить до неї долучився і Яцек.

— Але в цьому немає сенсу, — відповіла дівчинка. Чому вони самі цього не розуміли?

— Ми ж мали розпитувати про Сташека, пам’ятаєш? — Яцек підтримав Тамару. — Пані Целіна нас просила.

— Пам’ятаю, але сенсу в цьому немає.

Яцек уже відкривав рота, аби щось додати, але Тамара встигла раніше.