Ніна сподівалася, що вона не є Обраним. Тамара мала рацію, Лідка зі своїм натхненним обличчям і бажанням стати черницею здавалася чудовою кандидаткою. Або Маріуш, сильний і не дуже меткий здоровань, ідеальний Геркулес. З іншого боку, були й ті, хто, здавалося б, жодного шансу не мав: сіра мишка Малгося, нахабна Тамара або вайлуватий Яцек. Але ж, згідно із казковими схемами, будь‑хто з них міг виявитися Обраним.
Але не Ніна, бо вона була такою… посередньою — ані найкращою, ані найгіршою кандидаткою. Ніякою, одним словом.
Вона зітхнула, визнаючи подумки, що досі її життя було дуже нудним. Навіть і сама Ніна була швидше нудною. Вона добре вчилася, допомагала хазяйнувати (хоча цього не любила), завжди говорила сусідам «доброго дня», любила старосвітські сукні із силою-силенною мережив, а вечорами переглядала з батьком альбоми, присвячені малярству, — її тато до війни вивчав історію мистецтв, і, хоча не зумів стати магістром, у нього залишилося захоплення, яке він прищепив і дочці.
Нічого цікавого. Навіть вади Ніни були не надто видатними: трохи зарозумілості, упертість і схильність до фантазування, особливо під час нудних святкових мес. Не найкращий матеріал для героїні.
Утім, була одна подробиця, що не пасувала до образу слухняної дочки — Ніна, скільки вона себе пам’ятала, завжди любила читати пригодницькі книжки. Із експедиціями в екзотичні країни, піратами, таємницями й купою пригод. Романи для хлопців, не для дівчат. Її мати ставилася до цього поблажливо, вважаючи, що донька з часом переросте такі уподобання. Утім, цієї миті дівчинка подумала, що, можливо, це щось більше.
Може, в ній віддавна була несвідома спрага до пригод. Може, це, власне, був її шанс, аби таку пригоду пережити. Бо в монастирі відбувалося щось дивне, вона була в цьому впевненою. Ну, майже впевненою. Раніше, у випадку завгоспа-шпигуна та інших, у глибині душі Ніна завжди знала, що це лише фантазії, але тепер… тепер — ні. Цього разу передчуття підказували їй, що вона має справу із чимось реальним.
Сліди в Диявольському Колі, а потім похмура картина в кав’ярні, слова Малгосі, дивна поведінка Адама й Лідки… Інколи їй здавалося, що тут кожен приховує якийсь секрет. Навіть Яцек із Тамарою були з нею не до кінця щирими.
Вона встала й розтерла замерзлі плечі. Навколо густішали вечірні тіні, сонце вже повністю заховалося за небокраєм. Стемніло, але не настільки, щоби Ніна не могла побачити, що її боти забруднені вапняним пилом.
Дівчинка неохоче подумала, що, мабуть, доведеться добряче їх чистити, а потім вона про дещо згадала.
Адам, коли вона зустріла його вранці в саду, також мав взуття, забруднене вапном. Приходив сюди, але навіщо?
Ніна роззирнулася — навколо, окрім руїн, не було нічого цікавого. Вона прийшла сюди подумати, але малоймовірно, щоб і хлопець приходив у руїни з тією само метою. Не о п’ятій ранку, коли він міг побути на самоті будь‑де в саду.
Навіщо він тут вештався?
Вона роззирнулася знову, пройшла поміж фрагментами монастирських стін. Потім погляд її зачепився за те, що лежало на траві. Наче якесь кольорове шмаття, хоча в темряві, що саме підступала, дівчина не бачила чітко.
Вона нахилилася і підняла… шкарпетку. Були на ній жовті та червоні смужки, і могла вона належати тільки одній людині — Сташеку, який носив закордонні шмотки. Шкарпетки інших хлопців були бурими, як і їхнє вбрання.
Ніна стояла й роздивлялася знахідку. Звідки тут узялася шкарпетка?
Хвилинку вона роздумувала, чи не розповісти про неї Тамарі та Яцеку, але вирішила цього не робити. Напевне, вони знову почнуть казати, що вона помилилася і що Адам уранці не мав білого пилу на ботах. А потім знайшли б якесь малоймовірне пояснення, що, наприклад, коли Сташек ішов на вокзал, то шкарпетка випала в нього з валізки. Але навіщо йому було пхатися в руїни, якщо найкоротший шлях до брами пролягав біля Диявольського Кола? Або ж він міг просто вийти через головні ворота, взагалі не морочачи собі голову біганиною по саду.
Схоже, тут таки відбувалося щось дивне.
Ніна глянула на монастирські мури. Тепер, у сутінках, вони здавалися їй куди похмурішими, ніж удень. При сонячному світлі, коли навколо чути голоси хлопців і дівчат, вона могла думати, що тут добре: блакитне озеро запрошувало скупатися, ліс сповнювався приємною прохолодою, і навіть здичавілий сад мав якусь меланхолійну красу — ну, якщо не звертати увагу на засохлі дерева у Диявольському Колі. Але і вдень траплялися миті, коли все це змінювалося: наче хтось підміняв на кілька секунд слайд у проекторі. Ніна добре пам’ятала ті хвилини перед купанням, коли озеро здавалося таким глибоким, холодним і голодним.
Власне, саме так — голодним.
Тепер це враження стало чіткішим, охопивши не тільки озеро, але і сад, і монастирські мури. Усе здавалося Ніні страшним, наче пастка, що от‑от мала зачинитися.
«У тебе просто надто бурхлива уява», — вмовляла вона себе. А в сутінках звичайні речі здаються страшнішими. Коли Ніна вистрибнула з потяга, а потім ішла колією, також думала, що за нею щось женеться, але ж тоді нічого не сталося.
Вона схилилася над озером і кінчиком пальця торкнулася дзеркала води — темної, нерухомої, наче розлита пляма олії. Поверхнею розійшлися концентричні кола, які швидко поглинула темрява. І щось промайнуло у глибині озера — риба чи сріблястий відбиток місяця, що саме сходив.
Хоча насправді оте «щось» було схожим на бліде людське обличчя.
«Уява», — подумала Ніна, стискаючи губи, але відступила — про всяк випадок.
Найважливіше питання зараз звучало так: чи Сташек насправді дістався додому?
Вона геть не була в цьому впевненою.
З іншого боку, вона не могла закинути пані Целіні, що та бреше. І не в ситуації, коли йшлося про зникнення неповнолітнього, якого мала пильнувати пані. Вираз полегшення на обличчі жінки, коли вона привітала Ніну біля брами, був, безумовно, щирим.
Ні, Ніна вірила, що пані Целіна насправді мала телефонну розмову. Але ж хтось міг її й ошукати. Передзвонити і видати себе за батька чи матір Сташека, а тоді сказати, що син не може підійти до апарата й розповісти про все сам, бо, наприклад, спить після виснажливої подорожі.
Отак просто.
Ніна здригнулася, бо не мала уявлення, що має з усім цим робити. Могла б піти до Азкіеля, може б, він її вислухав. Але крилатий, незважаючи на всю свою вроду — а може, власне, через неї — пробуджував у ній неясний жах. Вона уявляла легеньку посмішку на його губах і голос, коли він мовив із легенькою ноткою іронії: «Мене захоплює допитливість цієї дитини».