Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Уже десь тридцять шість годин, — зізналася Ніна.

— То навіщо ти йшла з нами в місто, якщо знала, що ми тут ні про що не довідаємося?

— Хотіла пройтися, — стенула Ніна плечима. — І не говорила, що ми тут узагалі ні про що не довідаємося — просто не довідаємося нічого про Сташека.

— Сподіваюся, що балаканина про сліди — це не якийсь дивний спосіб помсти? — Тамара глипнула на неї підозріло. — Якщо так — вибач, що я назвала тебе ідіоткою. Добре, можу визнати: ти не дурнувата лялька, просто у тебе такий вигляд. Отак, га?

— Я цього не вигадала.

— Але ж ти могла помилитися? — тиснув Яцек. — Ти не зауважила слідів, які вели назад. Може, їх змив дощ?

— Що йшов тільки в одному місці? — трусонула головою Ніна. Але насправді вона і сама почала сумніватися, адже чудово знала, що має схильність фантазувати про всілякі дивні речі… Як тоді, коли підозрювала завгоспа в тому, що той — американський шпигун.

А що, коли вона дійсно не побачила очевидного рішення?

— Може, дійсно я щось переплутала, — зітхнула дівчинка. Усі вже поїли, тож вона зібрала порожні тарілочки і віднесла їх до віконця із написом: «Повернення посуду». Над пришпиленою кнопкою карткою висів малюнок, який було не видно з головного залу. Він не пасував сюди.

Не пасував, бо замість іще однієї мисливської сцени на ньому було зображено засохлу купу дерев у монастирському саду.

Ніна хвилинку роздивлялася викручене гілля, настовбурчене в небо, наче чортові вила. Шипи, що ними їжачилася ця купа, були довшими, ніж насправді, довшими й ніби… гострішими, а все разом мало такий густий чорний відтінок, що дерева, здавалося, поглинали імлисте світло ранку. А може, вечора? Так, це, безумовно, був вечір, той похмурий час, коли прокидаються тіні, а людина починає бачити в них різні небезпечні речі. Здавалося, щось причаїлося у безлистому гіллі. Ніна нахмурилася. З дитинства вона пам’ятала малюнки, на яких начебто хаотичні рисочки укладалися у знайомі форми, якщо тільки той, хто дивився, знав, на що треба звертати увагу. І тепер вона мала враження, що перед нею саме така картинка і що будь‑якої миті ця безглузда плутанина перетвориться на щось, на що дівчинка зовсім не хотіла дивитися…

Утім, не перетворилася — перед Ніною був звичайний пейзаж із садом, щоправда, винятково похмурий і відразливий, але не більше того.

Ніна підійшла до стійки, за якою сиділа сивоволоса жінка. Дівчинка завжди вміла домовлятися зі старшими жінками: зі своїм інтересом до минулого, довгим волоссям, старосвітськими сукнями і гарними манерами вона, певно, здавалася їм панянкою з передвоєнних часів.

— Та картинка, у кутку, — почала Ніна ґречно, — дуже цікава, але геть сюди не пасує.

Сивоволоса жінка знітилася.

— І справді. Але в мене рука не підіймається її викинути. Її малювала місцева художниця, вона вже померла, бідолашна. Подарувала мені цю картину за… зараз… за два… ні, за три роки перед смертю.

— На ній монастирський сад?

— Монастирський? — Жінка на мить здалася розгубленою. — Ах, так, справді, на малюнку Диявольське Коло. Сестри так його називали, а Маура Левицька жила серед них деякий час.

— Була монашкою? — невинно запитала Ніна.

— Ні, вона… що ж, тепер це геть не таємниця. Вона була психічно хворою, а сестри певний час опікувалися нею.

«Божевільна, про яку говорив Яцек», — подумала Ніна. Озирнулася — дощ ущух, хлопець і Тамара вже вийшли й подавали їй знаки через вітрину кав’ярні. Що ж, їм доведеться почекати.

— Я цікавлюся малярством, — сказала Ніна, що було правдою. — Але я ніколи не чула про таку художницю. Вона була відомою?

— Ох, ні, хоча дехто говорив, начебто вона має великий талант. Походила з Маркотів, а звали її Марія, зазвичай Марися, але просила, аби зверталися до неї Маура. З дитинства була ексцентричною, тягнуло її у великий світ. Урешті виїхала до Варшави, це було… йой, у тридцять четвертому, а може — в п’ятому? Перебувала там у вишуканому товаристві, мала кілька виставок, і якийсь час здавалося, що вона й справді зробить кар’єру. А потім прийшла війна, — жінка смутно кивнула. — Маура повернулася влітку сорок п’ятого. Повернулася зміненою. Ти напевне цього не пам’ятаєш, але так воно тоді бувало. Люди надто багато бачили, втрачали своїх близьких, і дехто… дехто не міг цього витримати. Маура втекла у світ фантазій. Ходила лісами або сиділа над озером, до інших майже не відгукувалася. А якщо це й ставалося, то лише для того, аби розповісти про потвор, що виходять із дерев, потвор, яких вона бачила. Діти почали її боятися, та й серед дорослих було чимало таких, хто вважав, що бідолашна Маура — одержима. Тому одного дня, коли вона намагалася утопитися, її забрали не до лікаря, а до…

Жінка зробила паузу і безпорадно трусонула головою, хмурячись.

— До монастиря, — підказала Ніна. Це не могло бути випадковістю: мабуть, янголи наклали щось схоже на чари, завдяки яким усе пов’язане із монастирем відразу вилітало в людей із голови. Отак вирішувалася проблема надмірного зацікавлення пані Целіною та громадкою її підопічних, але ж це породжувало й кілька питань, які Ніна зараз не мала часу обдумати.

— До монастиря, так. Сестри прийняли її і дали роботу. Офіційно — помічниця на кухні, хоча бідолашна навіть юшки ніколи зготувати не вміла. Але вона була там певним чином щасливою… Зрештою, навіщо я тобі це розповідаю? Це смутна історія, а в тебе ще буде час, щоб зазнати смутку.

— Мені дуже подобаються ці її картини, — сказала Ніна. Хотіла ще запитати, що сталося з Маурою, але інстинктивно відчула, що це не найкращий момент. Старша пані могла б щось запідозрити. — Вони такі… дивні. А чи ви не знаєте, де б я могла побачити її інші картини.

— Якщо котрась і лишилася, то певно тільки в родині Маури. Це на вулиці Камінній, номер сімнадцять. Питай про дім Левицьких, будь‑хто покаже тобі дорогу.

— Дякую і перепрошую, що я зайняла стільки часу.

Назовні знервована Тамара стукотіла в скло.