Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А монастир? — запитала Ніна, водночас розмірковуючи, чому вона не подумала піти перед поїздкою до бібліотеки.

— Його заснували францисканці[14] на початку дев’ятнадцятого століття. Був тут невеличкий шпиталь, ви про це знали? Наші спальні — саме в колишніх шпитальних залах.

Дівчинка кивнула. Це мало сенс.

— І що з тими францисканцями сталося?

— Нічого, — Яцек знизав плечима. — Деякі померли, решта переїхала до інших монастирів. Цей уже кілька років стоїть порожнім.

— І ним ніхто не цікавиться? — нахмурилася Тамара. — Дивно.

— Ну, трохи дивно, — радісно визнав Яцек, застрибуючи на камінь. Він послизнувся і мало не гепнувся у воду, але в останню мить утримав рівновагу та м’яко, наче кіт, зістрибнув у траву. Ніна все ще не перестала дивуватися, як хтось такий… товстий може одночасно бути таким спритним. — Може, сестер прикінчила та божевільна? — захихотів хлопець.

— Яка божевільна? — Ніна приспішилася. Адам майже їх наздоганяв.

— Певний час вони тримали в монастирі божевільну, — пояснив Яцек. — Це було відразу після того, як із неба впали янголи.

— Але ж той шпиталь був не для душевнохворих?

— Ну, ні.

— То звідки божевільна?

Яцек стенув плечима.

— А я знаю? Повторюю лише те, що чув від місцевих. Зрештою, вони про монастир говорять неохоче.

— Наче бояться?

— Та ні, чого б то? — він глянув на Ніну зі здивуванням. — Чому б вони мали боятися? Більше наче… немає бажання про це думати, чи якось так. Наприклад, я розпитував про ту жахливу суху купу, ти ж її бачила? — Дівчинка кивнула. — Люди щось починали говорити, а потім раптово замовкали, наче взагалі забували, яким було питання. І в результаті я й досі не знаю, чому ті дерева мають такий вигляд.

— А божевільна? — Тамара, схоже, не цікавилася станом рослинності.

— Про божевільну вони також не дуже хотіли говорити. Тільки й довідався, що вона потрапила туди, коли в монастирі вже не було шпиталю, але люди з містечка за звичкою все ще ходили лікуватися до сестер. А ті допомагали, якщо тільки могли. З тією божевільною також прийшов якийсь родич, батько чи брат. Сказав, що вона одержима, що якусь там дитину мало не замордувала, чи якось так, але вони не хотіли здавати її у в’язницю. Тоді сестри змилостивилися і закрили жінку в себе в келії.

— Стривай, момент, — Ніна нахмурилася. — Так вона була божевільною чи одержимою?

— Може, і те й інше? Хотів би я якось побачити якогось одержимого! Це мусить бути щось!

— Не думаю, що це було б розвагою, — сказала йому Ніна, а Тамара захихотіла:

— Йому здається, що одержимість — це щось подібне до кімнати жахів у атракціонах.

Яцек трохи образився.

— Та жінка робила різні дивні речі, — пояснив він. — Бігала по садку в нічній сорочці, ховалася у лісі й лякала дітей. Це могло б бути цікавим, не думаєте? Таке… ну, знаєте, пізнавальне.

Хлопець дивився на дівчат, явно очікуючи від них підтримки.

Захоплені розмовою, вони навіть не зауважили, що їх наздогнав Адам, який випередив Яцека і став перед ними, шаленіючи від люті. Адам мав такий вигляд, що товстун мимоволі відступив, а Ніна сплела руки на грудях. Тільки Тамара спостерігала за цією сценою спокійно і з явною цікавістю.

— Мені блювати хочеться, коли тебе слухаю, — гарикнув Адам. — Бла‑бла, дурню торочиш, як стара баба. І розуму в тебе не більше, ніж у кроля. Зайнявся б чимось корисним замість того, аби повторювати дурні чутки. Чи нічого не вмієш? — він пхнув Яцека так сильно, що хлопець хитнувся назад. — Кретин! Ідіот!

Адам відвернувся і помарширував до містечка. Інші невпевнено перезирнулися.

— Що це з ним? — здивований Яцек трусонув головою.

— Це одержимість, — винесла вирок Тамара. — Здається, це заразливо. Краще ходімо швидше, буде дощ.

[14] Назва членів католицького ордену.