Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Азкіель… Азкіель має свої справи, недобре буде його відволікати.

«Ще один доказ, що крилатий тільки вдає всезнання», — подумала Ніна. Ще вчора вона була б цим задоволена, але зараз… зараз трохи боялася й воліла, щоб ними опікувався той, хто справді знає усе.

Ніна напилася ячмінної кави з молоком і намазала скибку хліба повидлом. Водночас не переставала придивлятися до тих, що зібралися біля столу. Було схоже, що більшість молоді не переймалася. Яцек і Тимек уже почали сперечатися, чи янгол скаже зараз, що то за несподіванка, чи може почекає, поки повернеться Сташек. Артур докладно розповів, що саме думає про розумові здібності зниклого, а Еліза взагалі про нього не думала, а, вирішивши, що підопічні пані Целіни від сьогодні допомагатимуть на кухні, вже складала список чергувань.

— Лідко, допоможеш мені? І ти, Гелю?

— Горняток мити не буду, — заявила правдомовна близнючка. — Ненавиджу це.

— Кароліно?

Друга близнючка навіть не повернула голови. Замислена, вона дивилася вдалечінь, насупивши брови.

— А шо як йон по темку сі загубив? — сказала повільно. — Йон же шляху на станцію не зна.

— Тоді ми його пошукаємо, — Яцек, як завжди, аж світився від ентузіазму.

Пані Целіна кивнула.

— Ви маєте рацію, ми повинні глянути. Я поїду машиною на вокзал, а ти, Яцеку, йди до міста й розпитай там. Дорогу ти знаєш. Решта може понишпорити навколо. Тільки пам’ятайте: не відходьте далеко! Ми ж не хочемо, аби ще хтось загубився, еге ж?

— Я піду з Яцеком, — заявила Тамара.

— Я також, — Ніна із жахом думала про список чергувань Елізи. Крім того, дівчинка хотіла розвідати околиці.

Вона вже знала, що станція розташована за містом, так що Маркоти, монастир і вокзал — наче три вершини, що утворюють трикутник. Тож до міста треба було йти не тим шляхом, що на станцію, хоча в обох випадках відстань більш‑менш співпадала — десять хвилин машиною або година пішки.

— Піду з ними, якщо ви не маєте нічого проти, — відізвався, на здивування Ніни, Адам.

Вона не могла йому заборонити, втім кинула на хлопця убивчий погляд. Чому захотів із ними йти? Адже мусив знати, що нікому не подобається його товариство.

Не думаючи більше про це, дівчинка поквапом допила каву і рушила до спальні. Якщо вже вона піде до міста — нехай і провінційного — треба б гарно вдягнутися.

Ніна обшукала валізку, відкладаючи вбік «практичні» бурі й заштопані речі. Мала тільки дві красиві сукні: блакитну, в якій вона виїхала з дому і яку тепер треба було випрати й підшити, та кремову — найулюбленішу. Її вона знайшла у скрині на горищі, серед речей, що лишили колишні мешканці Вроцлава. Мережива вже трохи пожовкли, але довоєнний одяг усе ще захоплював своєю старосвітською, крихкою красою. Матір Ніни його терпіти не могла — може, через те, що колись це мало належати німецькій дівчинці, — але Ніна полюбила сукню з першого погляду і почувалася в ній так, ніби потрапляла до іншого — кращого — світу. «Саме так, — думала вона, зав’язуючи бант на спині. — До світу, де не було війни й повоєнної сірості, де люди весело розважалися, а елегантні панянки та пані в довгих сукнях їздили в екіпажах на прогулянки».

Тамара чекала перед головним входом до монастиря, сидячи на ще трохи вологій землі. Побачивши Ніну, вона спохмурніла.

— Жартуєш, правда?

— Щось не так?

Дівчина обвела поглядом сукню, найдовше затримавшись на банті, що виглядав з‑за спини Ніни.

— Ти наче метелик-капусниця, крила якого впали на задок.

— Не треба заздрити, — із гідністю заявила Ніна. Вже зрозуміла, що на кпини Тамари немає сенсу зважати. І вона не боялася, що люди в містечку можуть дивитися на неї здивовано: Ніна ненавиділа, якщо люди на неї витріщалися тоді, коли треба було щось говорити, але не заперечувала, коли на неї звертали увагу через нетиповий одяг.

За мить до них долучився Яцек, і вони разом вирушили в дорогу. Адам ішов на кілька десятків кроків далі, з чого всі були задоволені.

Тепер, коли туман розтанув, Ніна побачила на іншому кінці озера містечко — маленьке, наче в перевернутій підзорній трубі, воно чітко вимальовувалося на тлі темної стіни лісу. Над червоними дахами будинків стирчала голка костьолу, нижче була розташована риболовецька пристань. Дорога пролягла широкою дугою вздовж берега; ліворуч тягнувся буковий ліс, а праворуч вони минали якесь велике сіре каміння, одне з яких було наполовину занурене у воду, інше стирчало із прибережної трави, наче спини кам’яних хижаків. Поверхня озера була темною і нерухомою, а сонце, навіть затуманене, добре пригрівало. Задушливе, липке повітря обіцяло грозу.

— Це диявольське каміння, як його називають місцеві, — хизуючись, сказав Яцек, спритно здираючись на один із каменів. — Тут десь також є печера, яку ми могли б пошукати.

— Звідки ти все це знаєш?

— Трохи з книжок. Бо коли довідався, що маю сюди їхати, відразу пішов до бібліотеки. А трохи від місцевих. Я приїхав першим, ще в неділю, і з того часу встиг кілька разів побувати в містечку.

Виявилося, що Яцек знає також силу‑силенну інших речей. Наприклад те, що до війни Маркоти були відомою дачною місциною, чи не настільки ж популярною, як і приморські санаторії. У містечку був невеличкий готель, а місцеві заробляли, здаючи кімнати. Але пізніше готель згорів, а перш ніж устигли його відбудувати, почалася війна, після якої увесь туризм вивітрився з думок. Тож готель руйнувався усе сильніше, а молодь тікала з Маркотів до більших міст. Тепер тут лишилися переважно літні люди, що були прив’язані до цієї землі з діда-прадіда.